Чому українські сучасні філософи цілком не знають історії філософії України?
Дивно, але навіть за панування ідеології марксизму-ленінізму, підкріпленого могуттю «мислителів у цивільному», такого собі, здається, не дозволяли. А зараз (от вони, «вибрики свободи»!) деякі філософи можуть написати щось воістину несусвітнє, і на ґрунті власного невігластва вибудовувати свої конструкції. Скажімо, зазначити, що батьки-засновники Сполучених Штатів надихалися ідеями Великої Французької революції, тобто переплутати послідовність цих епохальних історичних подій, - і пішло-поїхало. Ясна річ, не туди, куди годиться, бо надто вже містичні побудови виникають на ілюзорному ґрунті. А можна заявити, що Французька революція відбулася на сто років раніше, ніж це було реально; і добре було би, коли б ішлося про просту описку – ні, знов-таки, на цій дикій хронологічній невідповідності постають якісь не менш дикі ідейні конструкти.
Ще гірші твердження фігурують, коли деякі філософи ведуть мову про українську культуру в усіх її вимірах. Скажімо, у підручнику з філософії вони можуть виділити російську та українську філософію як особливий «слов’янський тип філософування», що немовби протистоїть Європі (виходить, що поляки, чехи, болгари та серби з хорватами, у яких були і є філософи високого рівня, це начебто і не слов’яни…). А на додачу ще й ввести до нього таку тему: «Українська класична філософія». Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Тарас Шевченко.
Як на мене, важко уявити більшу нісенітницю, ніж об’єднання цих імен. Сковорода писав староукраїнською літературною мовою і був представником барокової традиції; Юркевич писав російською мовою і належав до генерації філософів, яка працювала «по слідах» Шеллінґа і Геґеля; Шевченко взагалі не займався філософією, і можна говорити тільки про його опосередкований (через весь масив української професійної культури) вплив на власне філософію.
І при цьому можна ані слова не сказати про посутньо українських мислителів високого рівня, як-от Іван Франко, Олександр Потебня, Микола Шлемкевич, Євген Маланюк, Іван Лисяк-Рудницький, Олександер Кульчицький, Іван Мірчук. Для будь-якої нації напрацювань цих достойників було б досить, аби зарахувати їхню спадщину до філософської класики. Тим більше, що всі вони, хоча й по-різному, але йшли одним шляхом: дивилися на світ саме через проблему людини, досліджували її, але не абстрактну постать, про яку відомо, що у неї є дві ноги, дві руки, одна голова і ще одна важлива тілесна деталь, а людину українську, європейську, російську, імперську, колоніальну, антиколоніальну тощо.
Я вже не кажу про Дмитра Донцова, який не тільки створив цілком оригінальну філософсько-антропологічну типологію, а практично (у суто філософському розумінні цього слова – завдяки шаленому впливові своїх текстів на молодь) сформував у 20-х-30 роках ХХ століття цілу генерацію революціонерів-націоналістів, які й створили Українську повстанську армію. Але автори такого штибу підручників не звертають увагу на українську філософію, ведучи про неї мову, їм значно миліша така собі Блаватська, яку вони зараховують до… «російської класичної філософії». Але тут уже хай стають на вуха самі росіяни, то їхня справа… А в результаті дурять українського студента. Не згірше, ніж у комуністичні часи.
Окрім того, у 1990-і популярними були описання й осмислення філософами української культури як змістовно селянської (хоча останній термін і не вживався, проте за межі «сільської парадигми» такі розмисли не виходили). Знадобилася несамовита енергія та не зовсім академічна стилістика Оксани Забужко, щоб показати наявність і вагомість у ХІХ столітті садибної елітарної української культури (цілковито знищеної більшовиками) та поступове ствердження з початку ХІХ століття (на мою думку, ще раніше – з останньої третини ХІХ століття) міської власне української культури – вже не етнографічної, а на ґрунті національної самосвідомості, все більш і більш структурованої.
Проте і донині деякі знані філософи не виходять за межі «селянської парадигми» та, образно кажучи, «булгаковського міфу України» (вельми поширеного завдяки художній досконалості роману «Біла гвардія» у 1960-80-ті) як чогось украй несподіваного та майже не закоріненого в міському середовищі. Хоча Василь Листовничий, у якого родина Булгакових винаймала квартиру на Андріївському узвозі, був, як тоді говорили, «щирим українцем», а одна з сестер письменника співала в хорі київської «Просвіти», - от така парадоксальна реальна, а не міфологізована історія.
Доходить до того, що можна багато років писати про українське громадянське суспільство та методи його формування, як це робить один іменитий філософ, а водночас не мати зеленого уявлення ані про феномен звичаєвого права, ані навіть про цей термін…
Я вже не кажу про ознаменованого громадською відзнакою – Орденом за інтелектуальну відвагу – професійного філософа, який у прямому телеефірі зверхньо розповів аудиторії, що після Сковороди в українській культурі ніхто не займався трансцендентальними проблемами, а коли автор цієї статті, також запрошений на телеефір, нагадав лише два прізвища – філософа Сергія Кримського та письменника Олеся Бердника, - то «відважний інтелектуал» заявив, що він про них… забув. І про численні розвідки, присвячені філософії Канта, де аж ніяк не можна обійти проблему трансцендентального, він теж, схоже, забув, утім, не забувши про себе, коханого, і зриваючи за свою біля-філософську діяльність оплески зачудованої гучними словесами публіки…
Можна продовжувати і продовжувати список нісенітниць, пов’язаних чи то з пихатим невіглаством більш чи менш іменитих українських філософів, чи то зі щирим незнанням фактів, зумовленим лакунами в освіті, чи то зі світоглядними забобонами, які ґрунтуються на ретельно кимось виплеканій соціально-історичній міфології. Проте головне інше – а що ж тут можна (і треба) робити? І як поставити бар’єр різного ґатунку «метафізичним» спекуляціям знаних самозакоханих невігласів? Готових на всі випадки життя рецептів автор не має. Ба більше: думаю, їх ніхто не має, ба більше – і мати не може. Проте зрозуміло бодай те, що з одного боку, замовчувати наявність дурисвітів у філософському середовищі неприпустимо, з другого боку, без публічної активності «притомних філософів» нічого хорошого не доводиться чекати. Така активність була органічно притаманна Сергію Кримському; таку активність демонструє Мирослав Попович. А що ж професійні філософи молодших поколінь?
Невже вони вже здалися на милість марнославних і неосвічених переможців, а разом з тим і здали їм українську молодь?
Сергій Грабовський , газета "День"
Дивно, але навіть за панування ідеології марксизму-ленінізму, підкріпленого могуттю «мислителів у цивільному», такого собі, здається, не дозволяли. А зараз (от вони, «вибрики свободи»!) деякі філософи можуть написати щось воістину несусвітнє, і на ґрунті власного невігластва вибудовувати свої конструкції. Скажімо, зазначити, що батьки-засновники Сполучених Штатів надихалися ідеями Великої Французької революції, тобто переплутати послідовність цих епохальних історичних подій, - і пішло-поїхало. Ясна річ, не туди, куди годиться, бо надто вже містичні побудови виникають на ілюзорному ґрунті. А можна заявити, що Французька революція відбулася на сто років раніше, ніж це було реально; і добре було би, коли б ішлося про просту описку – ні, знов-таки, на цій дикій хронологічній невідповідності постають якісь не менш дикі ідейні конструкти.
Ще гірші твердження фігурують, коли деякі філософи ведуть мову про українську культуру в усіх її вимірах. Скажімо, у підручнику з філософії вони можуть виділити російську та українську філософію як особливий «слов’янський тип філософування», що немовби протистоїть Європі (виходить, що поляки, чехи, болгари та серби з хорватами, у яких були і є філософи високого рівня, це начебто і не слов’яни…). А на додачу ще й ввести до нього таку тему: «Українська класична філософія». Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Тарас Шевченко.
Як на мене, важко уявити більшу нісенітницю, ніж об’єднання цих імен. Сковорода писав староукраїнською літературною мовою і був представником барокової традиції; Юркевич писав російською мовою і належав до генерації філософів, яка працювала «по слідах» Шеллінґа і Геґеля; Шевченко взагалі не займався філософією, і можна говорити тільки про його опосередкований (через весь масив української професійної культури) вплив на власне філософію.
І при цьому можна ані слова не сказати про посутньо українських мислителів високого рівня, як-от Іван Франко, Олександр Потебня, Микола Шлемкевич, Євген Маланюк, Іван Лисяк-Рудницький, Олександер Кульчицький, Іван Мірчук. Для будь-якої нації напрацювань цих достойників було б досить, аби зарахувати їхню спадщину до філософської класики. Тим більше, що всі вони, хоча й по-різному, але йшли одним шляхом: дивилися на світ саме через проблему людини, досліджували її, але не абстрактну постать, про яку відомо, що у неї є дві ноги, дві руки, одна голова і ще одна важлива тілесна деталь, а людину українську, європейську, російську, імперську, колоніальну, антиколоніальну тощо.
Я вже не кажу про Дмитра Донцова, який не тільки створив цілком оригінальну філософсько-антропологічну типологію, а практично (у суто філософському розумінні цього слова – завдяки шаленому впливові своїх текстів на молодь) сформував у 20-х-30 роках ХХ століття цілу генерацію революціонерів-націоналістів, які й створили Українську повстанську армію. Але автори такого штибу підручників не звертають увагу на українську філософію, ведучи про неї мову, їм значно миліша така собі Блаватська, яку вони зараховують до… «російської класичної філософії». Але тут уже хай стають на вуха самі росіяни, то їхня справа… А в результаті дурять українського студента. Не згірше, ніж у комуністичні часи.
Окрім того, у 1990-і популярними були описання й осмислення філософами української культури як змістовно селянської (хоча останній термін і не вживався, проте за межі «сільської парадигми» такі розмисли не виходили). Знадобилася несамовита енергія та не зовсім академічна стилістика Оксани Забужко, щоб показати наявність і вагомість у ХІХ столітті садибної елітарної української культури (цілковито знищеної більшовиками) та поступове ствердження з початку ХІХ століття (на мою думку, ще раніше – з останньої третини ХІХ століття) міської власне української культури – вже не етнографічної, а на ґрунті національної самосвідомості, все більш і більш структурованої.
Проте і донині деякі знані філософи не виходять за межі «селянської парадигми» та, образно кажучи, «булгаковського міфу України» (вельми поширеного завдяки художній досконалості роману «Біла гвардія» у 1960-80-ті) як чогось украй несподіваного та майже не закоріненого в міському середовищі. Хоча Василь Листовничий, у якого родина Булгакових винаймала квартиру на Андріївському узвозі, був, як тоді говорили, «щирим українцем», а одна з сестер письменника співала в хорі київської «Просвіти», - от така парадоксальна реальна, а не міфологізована історія.
Доходить до того, що можна багато років писати про українське громадянське суспільство та методи його формування, як це робить один іменитий філософ, а водночас не мати зеленого уявлення ані про феномен звичаєвого права, ані навіть про цей термін…
Я вже не кажу про ознаменованого громадською відзнакою – Орденом за інтелектуальну відвагу – професійного філософа, який у прямому телеефірі зверхньо розповів аудиторії, що після Сковороди в українській культурі ніхто не займався трансцендентальними проблемами, а коли автор цієї статті, також запрошений на телеефір, нагадав лише два прізвища – філософа Сергія Кримського та письменника Олеся Бердника, - то «відважний інтелектуал» заявив, що він про них… забув. І про численні розвідки, присвячені філософії Канта, де аж ніяк не можна обійти проблему трансцендентального, він теж, схоже, забув, утім, не забувши про себе, коханого, і зриваючи за свою біля-філософську діяльність оплески зачудованої гучними словесами публіки…
Можна продовжувати і продовжувати список нісенітниць, пов’язаних чи то з пихатим невіглаством більш чи менш іменитих українських філософів, чи то зі щирим незнанням фактів, зумовленим лакунами в освіті, чи то зі світоглядними забобонами, які ґрунтуються на ретельно кимось виплеканій соціально-історичній міфології. Проте головне інше – а що ж тут можна (і треба) робити? І як поставити бар’єр різного ґатунку «метафізичним» спекуляціям знаних самозакоханих невігласів? Готових на всі випадки життя рецептів автор не має. Ба більше: думаю, їх ніхто не має, ба більше – і мати не може. Проте зрозуміло бодай те, що з одного боку, замовчувати наявність дурисвітів у філософському середовищі неприпустимо, з другого боку, без публічної активності «притомних філософів» нічого хорошого не доводиться чекати. Така активність була органічно притаманна Сергію Кримському; таку активність демонструє Мирослав Попович. А що ж професійні філософи молодших поколінь?
Невже вони вже здалися на милість марнославних і неосвічених переможців, а разом з тим і здали їм українську молодь?
Сергій Грабовський , газета "День"
Немає коментарів:
Дописати коментар