Сергій Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України, у розмові на Іdealist.media, розповідає про українську інтелектуальну традицію, потребу осмислити власної історії, побудувати власний рецепт модернізації, демократії та успіху української нації-держави, як політичної спільноти громадян, для яких вища цінність – це свобода.
Інтелектуальна традиція – це, якщо говорити дуже загальним чином, наш зв’язок з минулим – наше ставлення до того, що було в минулому, наша оцінка до того, що було в минулому і наше уявлення, як це минуле впливає на нас.
Коли ми сьогодні починаємо міркувати про себе, про сьогоднішню ситуацію, про нашу ідентичність, про наше можливе майбутнє, або про варіанти майбутнього, до чого ми апелюємо, які ідеї, концепти ми використовуємо? Якщо ми апелюємо до того, про що говорили наші попередники в минулому, це означає, що наша традиція інтелектуальна у нас є, вона працює, вона нами задіяна і ми на неї спираємося. Добре це чи погано, воно в будь якому разі в нас є.
Справа в тому, що інтелектуальна традиція – це не є якась об’єктивна річ, яка існує сама по собі незалежно від нашої волі і, головне, уваги – незалежно від нашого звернення до неї. Більше того, інтелектуальна традиція, якщо говорити про національні, культурні, цивілізаційні традиції, потребує якогось суб’єкта, завжди це колективний суб’єкт, потребує колективного звернення і порозуміння, якщо ми звертаємося до того чи іншого мислителя, до тієї чи іншої праці, до тієї чи іншої ситуації. Ми розуміємо її значення, ми в цілому сходимося в тому, що це має значення для нашої історії, що це продовжує впливати на нас – хоча ми дуже по різному можемо дивитися і оцінювати тих чи інших акторів під час цієї події. На загал, можна назвати, наприклад, справу Дрейфуса для сучасної Франції. Це дуже віддалена річ, але та річ, яка визначила подальший розвиток і подальшу долю інтелектуальних дискусій, аргументів і тому подібних речей.
Тут ми, українці, маємо великі проблеми. Я буду говорити з позиції людини, яка все своє професійне життя займається інтелектуальною традицією країни і яка відчуває, що всі наукові здобутки, – а вони тут є, – ніби повисають в порожнечі. Вони не є запитані. І я буду говорити від імені професіонала, який запитує себе, а чому так відбувається? Я можу запропонувати певні пояснення. Я говорив про колективного суб’єкта, який повинен осмислювати свою традицію, своє минуле і присвоювати собі якісь здобутки чи поразки минулого – може бути так і так. Оцей колективний суб’єкт – це держава Україна, яка утворилася в 1991 році, утворилась не на порожньому місці, у дуже специфічний момент. Це наша доля, це добре, що це сталося в 1991 році, а не залишилось для майбутніх поколінь. Але держава Україна, я маю на увазі політичну форму держави-нації, коли ми всі усвідомили, що ми відтепер є громадянами України, що у нас є спільне поле, спільна відповідальність, спільне майбутнє як громадян цієї держави, як певної політичної спільноти. Вона успадкувала в момент свого народження певні проблеми. Які? Ми утворились не на порожньому місці, у нас уже є потужне минуле, ми про нього знаємо. Єдине, що ми не знаємо, – що з ним робити. Насправді ми не знаємо, чи нам відмовитись від нього і почати створювати наново, починаючи з 24 серпня 1991 року щось нове безпрецедентне чи повернутися назад і відтворювати те, що було у минулому. Для таких вагань, які я спостерігаю і сьогодні, – мені здається, що кожен, хто спостерігає за публічними дискусіями, вони це бачать, – для таких вагань є об’єктивні підстави.
Перша підстава – це те, що західні держави, передусім Європа, виходять із того, що називається політичним кадром держави-нації чи національної держави. Національна держава передбачала певну єдність, дисциплінування, певну прив’язаність громадянина до своєї держави, готовність служити і віддати за неї життя, – і передбачала кадр великої історії, великої національної історії, боротьби за незалежність, боротьби зі своїми сусідами, загарбниками – у різних держав по-різному. В деяких державах – це боротьба за свободу, великих славних революцій, як у Франції, в Британії – це дотримання своїх традицій панування на морях і так далі. Кожна держава має, якусь свою історію, свою історичну і інтелектуальну традицію, яка витворює певну ідентичність, – політичну, інтелектуальну, – яка дозволяє їй, проектувати своє майбутнє.
Навіть у випадку нововиниклих держав, таких як Сполучені Штати Америки, вони відразу винаходять свою традицію в дискусії, якою була дискусія, наприклад, що до Конституції Америки у відповідний період, вони створюють цю інтелектуальну традицію – і з погляду цієї інтелектуальної традиції дивляться на своє минуле, на своє майбутнє, на свою сучасність.
Десь в 70-х роках спостерігається вихід з цього кадру і з історією відбувається те, що часто називають подрібненням історії. Сучасні європейці, західна цивілізація уже не довіряє тому, що називається ґранднарративом чи Великою Історією з великої літери І. Історія подрібнюється і стає історіями, пам’яттю людей, маленьких спільнот. Це історія жінок, історія неповносправних людей, історія людей, яких гнобили, історія національних та інших меншин. Це різні історії, немає цього великого кадру Історії. Так, є в школі спроба викладати оцю “велику Історію”, але і науковц-історики її критикують, і часто громадяни, які пройшли цю школу, кажуть: “Це не моя історія, я її не відчуваю”. Це обєктивна річ, не лише українська характеристика.
Другий важливий момент – це те, що ми перестали відчувати владу майбутнього над собою. Це можна ще назвати виходом з ідеології. Раніше, доки діяли ідеології, люди відчували своє минуле, проектували своє майбутнє, на основі того, що ідеологія – це завжди певне “наукове” пояснення минулого, на ґрунті якого складається враження, що ми знаємо закони минулого, закони історії, а отже, можемо на основі цих законів проектувати своє майбутнє. Ідеологія – це завжди певне пояснення, яке претендує на науку, на закономірності і певний проект майбутнього. От десь в 70-80-х роках на Заході відбувається “криза майбутнього”. Ми перестаємо вірити в майбутнє, аж до того, що ми сьогодні перестаємо вірити в якісь матеріальні ознаки майбутнього. Наприклад, в паперові гроші. Це – загальна криза трастів, банків, ми розуміємо, що гроші, які ми сьогодні отримуємо замість товарів, щоб завтра отримати в обмін на них товари, втратили ціну. Це – матеріальна ознака, але на загал ми виходимо з ідеології, ми не віримо в те, що можемо опанувати майбутнє, що майбутнє буде таким, як ми хочемо, яким ми його сплануємо. Одна з ознак цього – це деінтелектуалізація політичного простору. Сьогодні політики вони не є більш ідеологами, вони не пишуть книжки, якщо пишуть то тільки про своє життя, про сімейні справи. Вони не пишуть книжки про майбутнє, про те, яким вони бачать свої країни, яке розв’язання вони пропонують. Ми вийшли з ідеології – відмовившись проектувати майбутнє, ми перестали цікавитись минулим, яке нас вже не визначає. Для чого воно нам, якщо ми з минулого не можемо почерпнути конкретних проектів для майбутнього?
Третій кадр – це те, що ми, колишні радянські громадяни, з незалежністю України здебільшого, особливо сучасні покоління, прийняли цінності ліберальної демократії. Найбільша цінність для нас – це свобода. Ми сьогодні сприймаємо як анахронізм те, що намагається обмежувати нашу свободу. Велика історія, велике минуле, спільна для всіх мова, культура – нам цього не потрібно. У нас є алергічна реакція на все, що обмежує нашу свободу. Ми хочемо бути вільними від усього, в тому числі, і від традицій. Тому ми не цікавимося традицією, оскільки вона завжди нав’язує нам щось, пропонує нам щось, говорить: “ти повинен бути таким, як твої предки”, – наприклад, а ми не хочемо. Ми відчуваємо себе вільними.
У такий момент держава Україна стає незалежною. Українці стають громадянами своєї держави, на яких покладається відповідальність за цю державу - одна на громадян, інша на інтелектуалів, ще інша на політиків, але спільна для всіх..Приймаючи ці цінності західного світу, до якого ми так чи інакше належимо і поділяємо його цінності - так ми опиняємось в ситуації, в якій засвоїти нашу традицію нам стає важко.
Тут є ще одна обставина – те, що французький філософ П’єр Розанваллон назвав демократичним універсалізмом. Ми щиро віримо сьогодні, що перемога демократії неминуча (вона була неминучою в кінці 80-х на початку 90-х років) і що є якійсь єдиний універсальний рецепт демократії, куди ми всі, рано чи пізно, прийдемо, незважаючи на якісь наші розбіжності, особливості. Тому ми, українці, дуже часто не вважаємо за потрібне виробляти свій власний рецепт демократії. Більше того, ми навіть зараз жаліємось: 25 років незалежності пройшло, а ми ще не утвердили тут демократію. Ми не хочемо думати про те, що інші нації пройшли доволі складний шлях, який вимірюється в N разів по 25, де були великі поразки, великі трагедії, ми не хочемо цього. Ми віримо в те, що є єдиний універсальний демократичний рецепт реформ, ми можемо його просто запозичити на Заході. Ми доходимо до того, що ми у них запозичили не тільки готові рецепти реформ, а й готових реформаторів. Ми віримо в те, що це є так і нам не потрібно нічого робити - не потрібно винаходити свій власний шлях модернізації, демократії, рецепт успіху в сучасному світі.
Є така підступна формула “так у всьому світі”. Немає цього. Кожна демократична країна те, що ми називаємо демократичною країною, знайшла свій шлях, має свої проблеми. “У всьому світі” все відбувається дуже по-різному. Якщо ми хочемо так, як “у всьому демократичному світі,” ми повинні винайти, виробити свій власний рецепт модернізації, демократії і успіху на основі тих можливостей, які у нас є. Ми повинні перестати бути споживачами найкращих здобутків. Ми думаємо, що можна рецепт демократії купити точно так саме, як купити iPhone. Ми повинні перестати бути споживачами і повинні стати виробниками інтелектуальної продукції, яка допоможе нам зрозуміти, де ми є, і що нам потрібно робити надалі. Психологічно це найскладніше. І для цього нам треба звернутись до власної інтелектуальної традиції.
Тут є дві дуже великі небезпеки.
Перша небезпека – це традиціоналізм. Що таке традиціоналізм? По суті, це – апелювання до якоїсь природи. І сьогодні дуже багато людей, навіть, дуже передових і прогресивних, схильні в це вірити. Вони вірять, що є якась природа українця, яка діє в нас незалежно від нас самих і нам тільки треба повернутися туди: у Трипілля чи до Середніх віків, відродити в собі свою ментальність, все стане гаразд. Традиціоналізм апелює до природи людини чи окремої якоїсь нації і каже нам: «Повернімося до цієї природи і все буде нормально». Відтак, згідно з цим традиціоналістським підходом, можна собі уявити, що в нашій інтелектуальній традиції давайте будемо вивчати Франка, Драгоманова, Шевченка, Куліша, Сковороду, Прокоповича і ми знайдемо там всі рецепти. Це дуже велика спокуса, оскільки насправді одним із мотивів звернення до інтелектуальної традиції є те, що наші попередники переживали дуже багато проблем, які ми сьогодні переживаємо. Скажімо, сьогоднішня релігійна ситуація дуже нагадує релігійну ситуацію ХVII століття. Стосунки України – Росії, України – Імперії – кінець ХVII - початок ХVIII століття, співвідношення української та російської культури та ідентичності – ХІХ століття, роздуми про політичний устрій України - з кінця ХІХ століття і далі (Драгоманов, Липинський, Донцов, вся діаспорна думка). Ставлення до нашого радянського минулого – неявна, підспудна дискусія діаспорної та радянської гуманітаристики. Є дуже багато прецедентів. І традиціоналістам здається: давайте звернемося до дискусії, ми там знайдемо всі готові рецепти. Знов працює ця споживацька настанова. Уже все є, просто давайте візьмемо. Ні, так не вийде. Давайте подивимся, що робили наші попередники, давайте подивимся, що робили в таких ситуаціях на Заході. Україна не є чимось надзвичайно унікальним. Дуже багато речей, які сьогодні переживаємо ми, переживали інші країни в інших формах. Подивимось, що робилось на Заході, подивимось, що робилось у минулому і тоді спробуємо зробити щось своє.
Інша спокуса – це ідеологічна інструменталізація нашої інтелектуальної традиції. Вона витає над нами у вигляді цієї великої Історії, яка буде пропонувати нам “славні приклади”, яким ми повинні поклонятися, яким ми повинні слідувати і все робити так, як прописано. Ми, люди демократичного суспільства, протестуємо проти цього. Ми маємо дуже травматичний радянський досвід, ми не хочемо цього повторення і, більше того, ми маємо травматичний радянський досвід занепаду СРСР, який, удаючись до цих інструментів, насправді програв і призвів до великої катастрофи. Ми не хочемо робити цієї помилки. Можливо, найскладніше в цій ситуації – це те, що тут немає готового рецепту.
Ми повинні самотужки осмислити свою інтелектуальну історію, жодна західна наука нам у цьому не допоможе. Через це я дуже сподіваюся, що ті наробки, які мають українські науковці різних професій: літературознавці, історики, історики філософії, щодо нашої інтелектуальної традиції, будуть найближчим часом затребувані. Я думаю, що сьогодні настав момент звернутися до цього і разом, питаючи у науковця, але не вірячи йому на слові і не покладаючись на нього повністю, разом пройти цей шлях, подискутувати те, що нам належить зробити і знайти свій власний рецепт українського успіху.
24.04.2016, Ідеаліст (Idealist.media)
Немає коментарів:
Дописати коментар