Письменниця Оксана Забужко про дискримінацію україномовної більшості, зворушливий расизм росіян, трансформацію Польщі та про те, чи виживе Європа в гібридній війні (оригінал Espresso.TV тут)
Одна з останніх книжок пані Оксани, публіцистична збірка «І знову я влізаю в танк». Пані Оксана часто нарікає, що журналісти недостатньо знайомляться з її публіцистичною творчістю, зокрема з саме цією книжкою, хоча частину вміщених у ній есеїв я читав у інших формах, і слухав вас дуже багато, і зараз хочу слухати.
Хочу, щоб ми сьогодні поговорили про те, про що ви говорили у 2012-му, коли покійний Блаженнійший Любомир Гузар був на Круглому столі, організованому Групою «Першого грудня». У вас тоді була полум’яна промова про те, що ми залишаємося колонією, і що ми не здобули незалежність у 1991 році, тому що залишаємося інформаційною колонією.
Дякую, що пам’ятаєте.
Це було до Революції Гідності. І багато людей стверджували, що от вже після Революції Гідності ми незалежність вже здобули. Це так чи ні?
Нещодавно російська служба Бі-Бі-Сі опублікувала матеріал «Навіщо потрібна монархія у ХХІ столітті?». Публікуємо нижче найцікавіші уривки з нього, а також — рефлексію на цю тему нашого колеги, філософа Андрія Баумейстера.
Наприкінці статті - трошки довідкового матеріалу від адміністратора блоґу.
В основании истории каждого народа лежат определенные идеи. Римскую идею придумали историки и поэты. О том, кто такие римляне и в чем их мировое предназначение, рассказали Тит Ливий и Вергилий (в форме исторического трактата и в форме поэтического мифа). Тем самым они стали творцами римского самосознания. Точно так же, рассказывая истории о себе, мы творим собственную биографию. Франки, приняв католицизм и осознав себя наследниками римской политической идеи, положили начало новой Европе. Когда в средневековье развернулась борьба между папами и императорами, это разделило тогдашних европейцев на два больших лагеря.
Чому нам не вдається досягти успіху? Чому успішні люди в нашому суспільстві наштовхуються на “палки в колеса”? Чому в нас працює “синдром краба”? Андрій Баумейстер розмірковує на шпальтах свого блоґу на сайті “День”.
Сергій Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України, у розмові на Іdealist.media, розповідає про українську інтелектуальну традицію, потребу осмислити власної історії, побудувати власний рецепт модернізації, демократії та успіху української нації-держави, як політичної спільноти громадян, для яких вища цінність – це свобода.
Інтелектуальна традиція – це, якщо говорити дуже загальним чином, наш зв’язок з минулим – наше ставлення до того, що було в минулому, наша оцінка до того, що було в минулому і наше уявлення, як це минуле впливає на нас.
Коли ми сьогодні починаємо міркувати про себе, про сьогоднішню ситуацію, про нашу ідентичність, про наше можливе майбутнє, або про варіанти майбутнього, до чого ми апелюємо, які ідеї, концепти ми використовуємо? Якщо ми апелюємо до того, про що говорили наші попередники в минулому, це означає, що наша традиція інтелектуальна у нас є, вона працює, вона нами задіяна і ми на неї спираємося. Добре це чи погано, воно в будь якому разі в нас є.
Справа в тому, що інтелектуальна традиція – це не є якась об’єктивна річ, яка існує сама по собі незалежно від нашої волі і, головне, уваги – незалежно від нашого звернення до неї. Більше того, інтелектуальна традиція, якщо говорити про національні, культурні, цивілізаційні традиції, потребує якогось суб’єкта, завжди це колективний суб’єкт, потребує колективного звернення і порозуміння, якщо ми звертаємося до того чи іншого мислителя, до тієї чи іншої праці, до тієї чи іншої ситуації. Ми розуміємо її значення, ми в цілому сходимося в тому, що це має значення для нашої історії, що це продовжує впливати на нас – хоча ми дуже по різному можемо дивитися і оцінювати тих чи інших акторів під час цієї події. На загал, можна назвати, наприклад, справу Дрейфуса для сучасної Франції. Це дуже віддалена річ, але та річ, яка визначила подальший розвиток і подальшу долю інтелектуальних дискусій, аргументів і тому подібних речей.
Тут ми, українці, маємо великі проблеми. Я буду говорити з позиції людини, яка все своє професійне життя займається інтелектуальною традицією країни і яка відчуває, що всі наукові здобутки, – а вони тут є, – ніби повисають в порожнечі. Вони не є запитані. І я буду говорити від імені професіонала, який запитує себе, а чому так відбувається? Я можу запропонувати певні пояснення. Я говорив про колективного суб’єкта, який повинен осмислювати свою традицію, своє минуле і присвоювати собі якісь здобутки чи поразки минулого – може бути так і так. Оцей колективний суб’єкт – це держава Україна, яка утворилася в 1991 році, утворилась не на порожньому місці, у дуже специфічний момент. Це наша доля, це добре, що це сталося в 1991 році, а не залишилось для майбутніх поколінь. Але держава Україна, я маю на увазі політичну форму держави-нації, коли ми всі усвідомили, що ми відтепер є громадянами України, що у нас є спільне поле, спільна відповідальність, спільне майбутнє як громадян цієї держави, як певної політичної спільноти. Вона успадкувала в момент свого народження певні проблеми. Які? Ми утворились не на порожньому місці, у нас уже є потужне минуле, ми про нього знаємо. Єдине, що ми не знаємо, – що з ним робити. Насправді ми не знаємо, чи нам відмовитись від нього і почати створювати наново, починаючи з 24 серпня 1991 року щось нове безпрецедентне чи повернутися назад і відтворювати те, що було у минулому. Для таких вагань, які я спостерігаю і сьогодні, – мені здається, що кожен, хто спостерігає за публічними дискусіями, вони це бачать, – для таких вагань є об’єктивні підстави.
Уфф! Вал підлих викриттів, ендемія звинувачень і компрометуючих записів перейшли всі мислимі рубежі, досягли і дістали Захід. Провалюється не лише дно. Завалюється небо влади, валяться небожителі. Валиться країна.
Нам вже не достатньо апелювати до розсудливості громадян. Розсудливість кожного спрацьовує лише тоді, коли є політика, яка здатна вийти на міцний ґрунт чесності. Це непохитна воля громадянського Майдану.
У грі незмінних політичних небожителів завершуються "жизни", накопичені ними ще до Майдану, додані Майданом та нами після. Шантаж викриттями забирає у них і у нас останні "житті", викриваючи наочно незмінну сув'язь керування країною та одночасного маніпулювання нею заради власного збагачення. Заради відчуття влади і великих благ, інколи у складній суміші з нездоровим, егоїстичним, чуттям патріотизму. Аж до сліз та популістського ниття на екрані.
Який діючий політик чи політична сила здатні знайти у собі останню краплину здорового глузду та здорового патріотизму, щоб нарешті використати своє останнє "життя" задля всіх? -- Забути вірних смотрящих слуг. Припинити використовувати владу для дрібної помсти. Проводити відкриту, публічну, політику так само всередині країни, як і наззовні. Використати владу для радикального очищення всіх гілок влади. Для нормального патріотизму.
Використати своє останнє політичне "життя" для того, щоб з цілеспрямованою рішучістю перебрати чи переобрати владу, не припускаючи загального перезбудження в умовах незавершеної війни та не перериваючи реформ.
Популярна українська письменниця, а також співробітниця відділу історії філософії України, Оксана Забужко - про інформаційну війну проти України, російську пропаганду на Заході та майбутнє Донбасу, про захоплення українського книжкового ринку Росією та російську літературу як елемент інформаційної війни.
Широко відома не лише в Україні, а й за кордоном українська письменниця, інтелектуалка, нещодавно випустила прозову збірку актуальної публіцистики. Нова книга Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк…" – це роздуми, пророцтва, коментарі та есе про наші "буремні часи", нові форми війни на інформаційному фронті та боротьбу із байдужістю.
Публікуємо обидві частини розмови нашої колеги із Еспресо.TV.
Зараз українське суспільство виглядає дезорієнтованим. Складна економічна й соціальна ситуація є особливо болісними з огляду ще й на брак розуміння, заради чого, власне, слід терпіти — країні, а передусім елітам, не вистачає цілісного бачення майбутнього. Чи може тут зарадити філософія?.. Про пошук моральних орієнтирів у наші часи, роль публічного інтелектуала в Україні та світоглядні трансформації у світі, спричинені результатами американських виборів, роль і місце філософії в Україні і світі, долю і шлях Філософа, про вік, з якого варто починати заняття філософією, терапевтичний ефект самоосвіти й шкоду самоочевидностей - журналіст "Дня" Роман Гривінськийговорив із доктором філософських наук, доцентом філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, співробітником Інституту філософії Андрієм БАУМЕЙСТЕРОМ. Публікуємо ціле інтерв'ю у двох частинах, із адмінською редакцією.
16-річним підлітком, коли 1/6 суші вчилася жити без війни, він на даху поїзда вирушив шукати правди до Москви. Повіз лист від імені свого села до найвищих партійних органів — аби врятувати невинного «ворога народу». Відчайдух. Дуже хотів допомогти і вірив, що зможе.
Звичайно, до кабінету голови Президії 16-річного хлопчака з центральної України просто не впустили. Сьогодні він лише здогадується, потрапив чи не потрапив той доленосний лист до рук московського чиновника.
81-річним мудрецем, коли незалежна держава в центрі Європи вчилася жити при Януковичу, він і ще десятеро головних українських інтелектуалів на заклик українських церков об’єдналися у ініціативну групу «Першого грудня». Писали листи, хартії та звернення до найвищих органів влади — аби врятувати народ від його ворогів. Відчайдухи. Дуже хотіли допомогти і вірили, що зможуть. І у чомусь таки — змогли. Сьогодні Мирослав Попович — академік, кавалер французького Ордену Почесного Легіону, директор Інституту філософії імені Сковороди. Чудовий співрозмовник, якого журналісти називають совістю нації, а він — протестує. Усе через те, мабуть, що глибоко в душі зостається тим хлопчиком, який їде до великого міста на даху поїзда. Їде відстоювати справедливість. Бо вірить і дуже хоче допомогти.
9 грудня (п'ятниця) о 16.00 запрошуємо вас на прес-конференцію КАРЛА ШЛЬОҐЕЛЯ та презентацію його книги "Український виклик. Відкриття європейської країни" в Українському кризовому медіа-центрі за адресою вул. Хрещатик, 2
Вхід вільний
У прес-конференції братимуть участь
Володимир Єрмоленко,
Тетяна Огаркова,
Олексій Панич,
Ольга Пішель, Костянтин Сігов,
журналісти, аналітики й експерти
Книга «Український виклик»- це насамперед жест глибокої солідарності Карла Шльоґеля, провідного європейського інтелектуала, з новою Україною після Майдану. Це найкраще дослідження про Україну, написане у Західній Європі за останні роки. Книга складається з низки нарисів, кожен з яких розповідає про зустріч автора з одним із українських міст: Києвом, Одесою, Харковом, Дніпром, Донецьком, Чернівцями, Львовом, Ялтою. Кожен нарис - це свого роду прогулянка, під час якої автор розкриває різні пласти життя міста: історію, ландшафт, топоніміку, імена тощо. У нарисах, написаних у різні роки й навіть десятиліття, прослідковується смислова єдність, яку Шльоґель називає прагненням «збагнути нечуване багатство цієї “Європи в мініатюрі”». Книга народилася з бажання повернути Україну на ментальну мапу Європи. У її фокусі - європейський регіон, який сьогодні страждає від воєнної та ідеологічної агресії, і саме через це він - як ніколи - потребує уваги та солідарності.
Карл Шльоґель (1948 р. н.) вивчав філософію, соціологію, історію Східної Європи та славістику у Вільному університеті Берліна, у Москві та Санкт-Петербурзі. З 1991 по 2013 рр. – професор історії Східної Європи у Європейському університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері. Лауреат численних міжнародних нагород (Німеччина, Швейцарія, Польща тощо). Після анексії Криму відмовився прийняти медаль Пушкіна (Росія). Регулярно друкується у провідних німецьких ЗМІ.
11 листопада в нашому Інституті відбулися Історико-філософські читання на тему "Центральноєвропейські національні філософські традиції". Читання проводив відділ історії філософії України. Участь прийняли представники Інституту, Філософського факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, Києво-Могилянської академії, був професор із Польщі.
В центрі читань були такі питання: 1. Проблеми «географії філософії»: чи можуть нації і цивілізації бути творцями/носіями окремих філософій чи філософських традицій? 2. Центрально-європейські національні філософські традиції «між Заходом і Сходом». 3. Чинники становлення окремих національних філософських традицій: мова, культура, національна система науки і освіти… 4. Ідея національної філософії як засіб культурної ідентифікації в модерну добу та добу глобалізації. 5. Методологічні проблеми дослідження національних філософських традицій.
Дякуючи нашим партнерам із "Інтелект ТВ" та "Наукової світлиці", ми маємо відео всіх доповідей з читань.
