У вас пожар в доме и тетка зарезалась: Лютнева (чи Березнева?) революція у викладі С. Грабовського

Наш колега Сергій Грабовський підготував - і продовжує публікувати - цілу низку публікацій, присвячених 100-літтю Революції 1917 року. Він розмірковує про сенс тогочасних подій, про місце і значення для нас того вікопомного року, коли почались Перші визвольні змагання України, протягом яких була визначена наша доля аж досі. Як Лютнева революція перетворилась на Жовтневу? Революція чи переворот? Що це було? Як сприймали це сучасники?

Тексти С. Грабовського - непрості і потребують уважного прочитання. Проте й сама епоха - дуже складна, і ще складніше наше ставлення до неї. Вона ще не вийшла за межі нашого життєсвіту, бо досі збурює почуття, які затьмарюють спробу осмислення. Багато чого з подій столітньої давнини - нагадує нам нашу сучасність. Тексти, думки, дії - деякі ніби зроблені нашими сучасниками. Що це? Де жа вю? Збіг? Чи не наступаємо знов на граблі? Що нас чекає далі, яке “червоне століття” (вислів Мирослава Поповича) поглине ці “криваві землі” (за висловом Тимоті Снайдера)?

Пропонуємо шановному читачеві заглибитись в цю епоху - продовжуючи міркування іншого нашого колеги, Андрія Баумейстера, на ці ж теми у нашому блозі…

Отже, тисніть детальніше - і читайте, коментуйте, доповнюйте.

Як створити інтелектуальний простір? Про симбіоз гуманітаріїв та «технарів»: Сергій Грабовський та Євген Головаха

Так склалося, що коли ведуть мову про українську національну інтелігенцію (чи, що майже те саме, національну інтелектуальну еліту), то зазвичай мають на увазі інтелігенцію гуманітарну. Така вже усталена традиція. І не в останні десятки років, а ще наприкінці ХІХ століття. Коли «українським питанням» справді переймалися майже самі лише високоосвічені гуманітарії, а ще земці, лікарі та агрономи (внаслідок своєї близькості до «простого народу»). Так і повелося, звідти це бачення «перестрибнуло» у наші часи. При цьому зі зрозумілих причин досвід 1920 — 1930-х років, коли ситуація почала докорінно змінюватися, був викреслений із суспільної свідомості, образно кажучи, «винесений за дужки».

Це дається взнаки до сьогодні. За інерцією перед інтелігенцією речники влади ставлять завдання щодо відродження і розвитку єдиного гуманітарного та інформаційного простору, мови, культури та інших соціогуманітарних аспектів. А на додачу ще називають завдання розвитку природничої («точної») науки, високих технологій, медицини, негуманітарних галузей освіти... Взагалі, складається враження, що «нагорі» вважають: із цими завданнями краще впорається бюрократичний апарат, аніж національна інтелігенція, бо вона, крім проблем мови та культури, нічого не бачить і не знає...

Тим часом національна інтелігенція завжди, якщо, звісно, йдеться про модерну націю, а не заблукалий на манівцях історичного часу етнос, — це далеко не тільки гуманітарії, медики чи освітяни, ба навіть військові. З іншого боку, природнича («точна») наука і технологічна сфера («прикладна наука») ніде не є самі по собі підґрунтям ефективного національного розвитку.

Чи буде філософія віддана на відкуп малоосвіченим дурисвітам?

Чому українські сучасні філософи цілком не знають історії філософії України?

Дивно, але навіть за панування ідеології марксизму-ленінізму, підкріпленого могуттю «мислителів у цивільному», такого собі, здається, не дозволяли. А зараз (от вони, «вибрики свободи»!) деякі філософи можуть написати щось воістину несусвітнє, і на ґрунті власного невігластва вибудовувати свої конструкції. Скажімо, зазначити, що батьки-засновники Сполучених Штатів надихалися ідеями Великої Французької революції, тобто переплутати послідовність цих епохальних історичних подій, - і пішло-поїхало. Ясна річ, не туди, куди годиться, бо надто вже містичні побудови виникають на ілюзорному ґрунті. А можна заявити, що Французька революція відбулася на сто років раніше, ніж це було реально; і добре було би, коли б ішлося про просту описку – ні, знов-таки, на цій дикій хронологічній невідповідності постають якісь не менш дикі ідейні конструкти. 

Ще гірші твердження фігурують, коли деякі філософи ведуть мову про українську культуру в усіх її вимірах. Скажімо, у підручнику з філософії вони можуть виділити російську та українську філософію як особливий «слов’янський тип філософування», що немовби протистоїть Європі (виходить, що поляки, чехи, болгари та серби з хорватами, у яких були і є філософи високого рівня, це начебто і не слов’яни…). А на додачу ще й ввести до нього таку тему: «Українська класична філософія». Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Тарас Шевченко. 

Як на мене, важко уявити більшу нісенітницю, ніж об’єднання цих імен. Сковорода писав староукраїнською літературною мовою і був представником барокової традиції; Юркевич писав російською мовою і належав до генерації філософів, яка працювала «по слідах» Шеллінґа і Геґеля; Шевченко взагалі не займався філософією, і можна говорити тільки про його опосередкований (через весь масив української професійної культури) вплив на власне філософію. 

І при цьому можна ані слова не сказати про посутньо українських мислителів високого рівня, як-от Іван Франко, Олександр Потебня, Микола Шлемкевич, Євген Маланюк, Іван Лисяк-Рудницький, Олександер Кульчицький, Іван Мірчук. Для будь-якої нації напрацювань цих достойників було б досить, аби зарахувати їхню спадщину до філософської класики. Тим більше, що всі вони, хоча й по-різному, але йшли одним шляхом: дивилися на світ саме через проблему людини, досліджували її, але не абстрактну постать, про яку відомо, що у неї є дві ноги, дві руки, одна голова і ще одна важлива тілесна деталь, а людину українську, європейську, російську, імперську, колоніальну, антиколоніальну тощо. 

Я вже не кажу про Дмитра Донцова, який не тільки створив цілком оригінальну філософсько-антропологічну типологію, а практично (у суто філософському розумінні цього слова – завдяки шаленому впливові своїх текстів на молодь) сформував у 20-х-30 роках ХХ століття цілу генерацію революціонерів-націоналістів, які й створили Українську повстанську армію. Але автори такого штибу підручників не звертають увагу на українську філософію, ведучи про неї мову, їм значно миліша така собі Блаватська, яку вони зараховують до… «російської класичної філософії». Але тут уже хай стають на вуха самі росіяни, то їхня справа… А в результаті дурять українського студента. Не згірше, ніж у комуністичні часи. 

Окрім того, у 1990-і популярними були описання й осмислення філософами української культури як змістовно селянської (хоча останній термін і не вживався, проте за межі «сільської парадигми» такі розмисли не виходили). Знадобилася несамовита енергія та не зовсім академічна стилістика Оксани Забужко, щоб показати наявність і вагомість у ХІХ столітті садибної елітарної української культури (цілковито знищеної більшовиками) та поступове ствердження з початку ХІХ століття (на мою думку, ще раніше – з останньої третини ХІХ століття) міської власне української культури – вже не етнографічної, а на ґрунті національної самосвідомості, все більш і більш структурованої. 

Проте і донині деякі знані філософи не виходять за межі «селянської парадигми» та, образно кажучи, «булгаковського міфу України» (вельми поширеного завдяки художній досконалості роману «Біла гвардія» у 1960-80-ті) як чогось украй несподіваного та майже не закоріненого в міському середовищі. Хоча Василь Листовничий, у якого родина Булгакових винаймала квартиру на Андріївському узвозі, був, як тоді говорили, «щирим українцем», а одна з сестер письменника співала в хорі київської «Просвіти», - от така парадоксальна реальна, а не міфологізована історія. 

Доходить до того, що можна багато років писати про українське громадянське суспільство та методи його формування, як це робить один іменитий філософ, а водночас не мати зеленого уявлення ані про феномен звичаєвого права, ані навіть про цей термін… 

Я вже не кажу про ознаменованого громадською відзнакою – Орденом за інтелектуальну відвагу – професійного філософа, який у прямому телеефірі зверхньо розповів аудиторії, що після Сковороди в українській культурі ніхто не займався трансцендентальними проблемами, а коли автор цієї статті, також запрошений на телеефір, нагадав лише два прізвища – філософа Сергія Кримського та письменника Олеся Бердника, - то «відважний інтелектуал» заявив, що він про них… забув. І про численні розвідки, присвячені філософії Канта, де аж ніяк не можна обійти проблему трансцендентального, він теж, схоже, забув, утім, не забувши про себе, коханого, і зриваючи за свою біля-філософську діяльність оплески зачудованої гучними словесами публіки… 

Можна продовжувати і продовжувати список нісенітниць, пов’язаних чи то з пихатим невіглаством більш чи менш іменитих українських філософів, чи то зі щирим незнанням фактів, зумовленим лакунами в освіті, чи то зі світоглядними забобонами, які ґрунтуються на ретельно кимось виплеканій соціально-історичній міфології. Проте головне інше – а що ж тут можна (і треба) робити? І як поставити бар’єр різного ґатунку «метафізичним» спекуляціям знаних самозакоханих невігласів? Готових на всі випадки життя рецептів автор не має. Ба більше: думаю, їх ніхто не має, ба більше – і мати не може. Проте зрозуміло бодай те, що з одного боку, замовчувати наявність дурисвітів у філософському середовищі неприпустимо, з другого боку, без публічної активності «притомних філософів» нічого хорошого не доводиться чекати. Така активність була органічно притаманна Сергію Кримському; таку активність демонструє Мирослав Попович. А що ж професійні філософи молодших поколінь? 

Невже вони вже здалися на милість марнославних і неосвічених переможців, а разом з тим і здали їм українську молодь?

Сергій Грабовський , газета "День"

Лемкін, Мейс і жевжики

Ця історія сталася якраз тоді, коли вшановували Ігоря Лосєва – першого лауреата премії Джеймса Мейса. Один український журнал (називати його не стану, бо з того часу там змінилося аж дві команди, тому нинішній де-факто не має до колишнього жодного відношення) надрукував статтю «Точки відліку трагедії». Її автор (прізвище теж називати не стану, бо не знаю його подальшої долі в останнє п’ятиліття, та й не у прізвищі справа, а в явищі) спромігся у присвяченому Голодомору короткому тексті сконцентрувати унікальну кількість нісенітниць. І при цьому одразу ж поставало питання: чи читав щось автор з компендіуму загальнообов’язкових для культурної людини текстів на цю тему? Чи вивчав міжнародно-правові документи? І чи чув – хоча би краєчком вуха – щось про дослідження Рафаеля Лемкіна та Джеймса Мейса, про присвячені Голодомору статті та книги, які вийшли друком у перше десятиліття 2000-х?

Ось лише деякі тези тієї статті, які характеризують її як не просто вияв чиїхось індивідуальних дурощів, а як певне суспільно значуще явище.

«Певна річ, ніхто українців як етнічну спільноту винищувати не збирався. Й це аргумент в арсеналі однієї зі сторін [заперечувальників оцінки Голодомору як геноциду – С.Г.] справді безпрограшний, якщо оцінювати питання з формального боку», - писав автор статті. Насправді зовсім не «безпрограшний». У Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» сказано, що під геноцидом розуміються певні дії, «чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». Ось так: «частково». При цьому українців більшовики нищили і як етнос, і як націю, обґрунтування чого ми знаходимо у текстах Джейсма Мейса, а під правовим оглядом за рік до описуваних подій це було зроблено знаним правозахисником Євгеном Захаровим й іншими.

«Паростки ідей політичного і соціального українства були ще дуже кволі», - пише автор статті. Що таке «соціальне українство»? Для мене і тоді, і зараз це загадка (навіть в Інтернеті таке поняття не вдалося знайти). А от щодо «кволості» українства політичного… Володимир Затонський, один із знаних діячів КП(б)У, писав 1920 року Леніну: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть». Лідери більшовиків узяли це до уваги; Ленін і Троцький ініціювали НЕП й українізацію, після чого їм удалося впоратися з Україною та ствердити в ній свою владу на основі компромісу з місцевими лівими силами. Сталін теж взяв цю тезу до уваги, справедливо вважаючи УСРР найслабшою ланкою Радянського Союзу. «Вождь народів» у листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року аж двічі повторив, що «ми можемо втратити Україну». І зовсім не було українське селянство тоді таким «патріархальним», як стверджував автор статті, - досить сказати, що створена на початку ХХ століття українська кооперація вижила у часи світової за громадянської воєн і розвинулася за умов НЕПу; наприкінці 1920-х різними формами кооперації було охоплено 3,1 млн. селянських дворів Радянської України з 5,1 млн. Це, на відміну від колгоспного ладу, була добровільна кооперація як форма самоорганізації українського селянства за умов бодай і контрольованої «згори», але ринкової економіки. Яка ж «патріархальність»?

«В довоєнному СРСР просто не ставилося національного питання як такого», - писав далі автор статті. Ага, і ліквідації польських та німецьких національних районів і сільрад не було, і депортацій поляків, інгерманландців чи корейців, і припинення наприкінці 1932 року українізації Кубані з тим, щоб через п’ять років усіх козаків записати, всупереч їхній волі, «росіянами», і національну приналежність наприкінці 1930-х не почали у паспорти записувати за фактично запозиченим у «німецьких колег» принципом…

І, нарешті, чи не головний «перл» статті: «Сам термін "геноцид" запровадили до політичного та дипломатичного обігу єврейські публіцисти в післявоєнний період стосовно лише долі єврейської етнічної спільноти в роки Другої світової війни». По-перше, не «публіцисти», а юрист Рафаель Лемкін запровадив термін «геноцид», і не в післявоєнний час, а в роки війни. По-друге, стосувався цей термін не лише євреїв (збірка статей Лемкіна про геноцид вірмен стала чи не основним аргументом для юридичного визнання цього факту парламентами низки держав). По-третє, Рафаель Лемкін чітко визначив більшовицькі злочини проти українців, сконцентровані в феномені Голодомору, як «класичний приклад геноциду» й мотивував це вагомими аргументами (класичний текст Лемкіна був опублікований в Україні якраз за рік до описуваних подій і мав широкий суспільний резонанс).

На загал, усе написане у тій статті не вартувало б згадки сьогодні (бо ж чи мало невігласів і просто дурників, і серед «експертів», і серед редакторів?), якби не численні повторення тих самих чи схожих сюжетів і тверджень різними авторами у різних мас-медіа та соціальних мережах. І якби й досі аргументи Рафаеля Лемкіна та Джеймса Мейса нерідко не «виносилися за дужки» (причому не зі злої волі, а від неосвіченості) не лише журналістами, а деким із осіб, що претендують на звання науковців. І при цьому неосвіченість зазвичай поєднується з апломбом і безапеляційністю тверджень…

Отож, як на мене, сьогодні у належному осмисленні глибин української національної катастрофи – Голодомору – та подоланні постгеноцидної травми (а вона досі резонує у значній частині соціуму) нам усім заважають не лише відверті українофоби, а й самозакохані наче-інтелектуальні жевжики.

https://day.kyiv.ua/uk/blog/istoriya/lemkin-meys-i-zhevzhyky

Сергій Грабовський, 26 листопада, 2016

Новітня українська філософія: деякі віхи її шляху

Інституту філософії Національної Академії Наук України – 70 років.

Сергій Грабовський

24 листопада, 2016 - 19:01

Фото: filosof.com.ua

Ювілей, який спонукає до роздумів, у тому числі й непарадних. Утім, авторові цих рядків, який уже понад чверть століття працює у цьому інституті, у ньому захищався, разом із ним сидів без зарплати і без можливості публікувати монографії у часи Кучми, а зараз разом із ним, після нетривалого покращання ситуації у 2005-2010 роках, мерзне у майже неопалюваному приміщенні, якось не годиться оцінювати сучасний стан інститутських розробок і розвідок. Нехай це зроблять інші. Я ж окреслю те підґрунтя, на якому постав Інститут філософії, ту ситуацію, з якої почалося відродження української філософії в Україні.