Постійний автор «Дня», публіцист, доктор філософських наук, доцент філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Андрій БАУМЕЙСТЕР нещодавно представив нове видання. Науковий посібник «Вступ до філософських студій, або Інтелектуальні подорожі до країни філософії» адресований не тільки фахівцям, а й широкому загалу читачів. У доступній формі в ньому викладено основні питання філософської теорії реальності (онтології) і філософського вчення про пізнання (епістемології). Крім того, автор розмірковує над сутністю філософії, її призначенням і місцем у сучасному світі. Якщо ви лише розпочинаєте своє знайомство з філософією, ця книга буде для вас чудовими помічником.
Днями, щоб розповісти про новинку, а також обговорити ідеї й плани для подальшої співпраці, Андрій Баумейстер прийшов до редакції. До уваги читачів — наша розмова про роль трансцендентних сенсів й жертовності в модерному світі та про філософію як чинник суспільних перетворень.
ГАЗЕТА ЯК ПУБЛІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
— Андрію Олеговичу, ви є автором низки ґрунтовних фахових філософських досліджень. Водночас «Вступ до філософських студій» — спроба звернутися, зокрема, й до непідготовленого читача. Яке головне завдання цієї книги?
— Завдання, яке я перед собою поставив, доволі амбіційне — мабуть, реалізувати вдалося не все. Прагнув передусім спонукати читача полюбити філософію, тих авторів, яких я поважаю, відчути насолоду і радість від процесу мислення, від постановки філософських запитань, від спілкування з цікавими текстами. Розумію, що читати їх без адаптації доволі важко.
Запропонована мною форма — своєрідний вступ до цих філософських скарбів. Ідея народилася під час спілкування з директором Малої академії наук України Оксеном Лісовим. Видання вийшло під егідою Академії, за що я їм дуже вдячний. Писав протягом року невеличкими уривками. Щось вдалося, деяким фрагментам, можливо, бракує прозорості, але загальним результатом задоволений. Працюючи над другим томом видання, який буде присвячений моралі, праву та політиці, я вже знаю, що і як робити. Гадаю, досвід першої частини допоможе мені зробити другу частину ще більш яскравою.
Намагатимусь розповісти не лише про авторів та їхній спосіб мислення, а й також відтворити якомога більше цікавих фактів, незвичних і неочікуваних поворотів в історії моральних доктрин та політичної традиції Європи. Сподіваюсь завершити роботу до кінця року. Відгуки на першу частину свідчать, що текст доволі доступний. Саме цього я й прагнув, водночас хотів уникнути змістовних втрат.
Головне завдання — зробити філософію привабливою для якомога більшої кількості людей. Для цього намагався писати просто і прозоро, але при цьому не впадати в примітивізм і не спрощувати те, що спрощувати не можна.
— Інший формат, з яким ви звернулися до широкого загалу зацікавлених філософією, — відеолекції на сайті «Дня». Як ви оцінюєте цей проект й чи отримали відгук від аудиторії?
— Як на мене, це дуже цікаве починання. Досвід відеолекцій показав, що існує широке коло людей, яким цікаво розвиватися та вчитися доволі складних речей (адже це був курс з античної філософії). Отримував повідомлення в соцмережах, відгуки під час зустрічей в різних аудиторіях.
Люди кажуть, що для них відкрився інший вимір філософії. Багато хто зізнавався, що в університеті філософія здавалася їм нудною й що вони зітхали з полегшенням після закінчення курсу. Найбільшою підтримкою і похвалою для мене було почути, що після лекцій людина переглянула своє ставлення до філософії. Сподіваюсь, що до цього проекту долучаться інші фахівці, що таких відеокурсів на сайті «Дня» буде якомога більше, — можливо, вони будуть присвячені природничим наукам або, наприклад, певним історичним сюжетам. Ідеться про те, що газета стає також відкритим публічним університетом. «День» — не просто інформаційний ресурс, який аналізує останні новини, він також дарує читачам ширшу можливість для освіти. Тут присутній зворотний зв’язок, можна залишити свої коментарі. Це — дуже цікавий експеримент.
«МИ ПОВИННІ ВМІТИ ІНТЕРПРЕТУВАТИ СВІТ»
— Президент Ірландії Майкл Хіггінс обстоює думку про важливе місце філософії в масовій освіті, вважає, що поширення методів філософського дослідження серед широких верств суспільства дозволить у майбутньому ефективніше вирішувати глобальні проблеми. Як гадаєте, чи зможе філософія в українських реаліях стати вагомим чинником суспільних змін?
— Можливо, це прозвучить, як дивацтво, й моя позиція викличе гостру реакцію, але я впевнений у цьому. Пригадую, після нашого останнього інтерв’ю, в якому я насмілився припустити, що українська філософія переживає ренесанс (див. матеріал «Майдан заклав певні підстави для змін», «День» №212 від 22 листопада 2016 року), сайт «Філософія в Україні» навіть організував голосування щодо того, чи справді це так. Приємно, що більшість учасників таки підтримали мою думку. Хоча, зрозуміло, були й негативні реакції. Мені після цих слів трохи «дісталося», чимало колег нарікали, що становище дослідників філософії в Україні непросте...
Чому я вважаю, що філософія може змінити наше суспільство? Якщо брати до уваги загальносвітовий контекст, то людство нині досягнуло етапу, коли кількість фактологічних, емпіричних знань накопичується у нечуваній прогресії, але водночас ми відчуваємо брак їхнього осмислення. Йдеться, зокрема, про нашу історію, про розуміння того, де перебуває і куди рухається Захід, сучасна цивілізація загалом. Наприкінці ХХ століття була опублікована низка бестселерів, автори яких намагалися взяти на себе функцію такого осмислення: «Кінець історії та остання людина» Ф. Фукуями, «Зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона тощо. Однак з позиції сьогоднішнього дня ми можемо констатувати, що це були надто прості, поверхові «діагнози».
Проблема такого осмислення в Україні є особливо актуальною. Філософія — це дуже важлива культура, яка допоможе нам не лише осмислити себе, власне місце у світі, а й сприятиме здійсненню певного прориву. Я читаю колег, спостерігаю за реаліями, ознайомлююсь із сучасними дослідженнями в галузі психології, нейрофізіології тощо й розумію, що йдеться про загальний тренд. Ми потребуємо переосмислення, іншого бачення, створення іншої програми дій, адже попередні вже перестали «працювати». Філософія ж, власне, й займається створенням світогляду, певної картини світу. Філософія — це зведення множини до єдності, погляд на світ з позиції цілого. Шляхом вивчення самих лише фактів і подій досягнути цього неможливо. У новій книзі я намагаюся пояснити цю думку. Людину необхідно навчити «збирати» в єдине все те, що вона бачить довкола себе, що відбувається з нею, її країною, зі світом. Ми повинні вміти інтерпретувати світ. Пошук таких внутрішніх зв’язків і є справою філософії.
Генеральна конференція ЮНЕСКО 2005 року, коли було затверджено святкування Дня філософії, визнала, що ця дисципліна розвиває в людині «критичне і незалежне мислення, вчить краще розуміти світ, а також сприяє розвитку толерантності і свободи». Тобто філософія вчить бути уважними, чути іншу людину й іншу культуру. Це — школа мислення, яка привчає нас до думки, що ми не є носіями абсолютної істини.
Кожна людина потребує трьох базових навичок: читання, писання і промовляння. На жаль, сьогодні ми втрачаємо їх. Ідеться про вміння сприймати тексти високого ступеню складності, а отже, про вміння концентруватися хоча б протягом 30 — 40 хвилин. Для сучасної людини це вже проблема. Читання тексту — це завжди зламування певного «коду». Коли ми читаємо, то вчимося декодувати символи в смисли. Будь-яка книжка — це модель розуміння світу загалом. Коли ж ми намагаємось описати прочитані смисли в невеличкому есе, відбувається ще один крок до саморозвитку. І третє засадниче уміння — обговорення цих смислів з іншими людьми. На цьому досі ґрунтується європейська цивілізація — це культура читання, культура писання та культура дискусії. За винятком філософії, жоден інший шкільний чи університетський предмет не може забезпечити набуття цих навичок.
Хтось із читачів може заперечити, що такі навички є в кожного, але це не так. Ідея народжується у свідомості, але, щоб «перекласти» її в текст й щоб потім обговорювати ці викладені в текстах ідеї, необхідно вчитися. Ці вміння необхідні всім людям, не лише фаховим філософам, — з них постають держава, корпорація, сім’я. Це — основа всієї європейської традиції.
— Про запит українського суспільства на філософію свідчить її все більш широке представлення на різноманітних публічних майданчиках. Не став винятком і останній Книжковий Арсенал. Знаю, що ви, зокрема, взяли участь у цілій низці презентацій та дискусій.
— Усе народжується зі спілкування. Для нашої культури ця думка — на жаль, поки що табу. Водночас якість розмов залежить від того, що обговорюється. В дореволюційному Києві, Львові, Чернівцях, Санкт-Петербурзі, Відні освічена публіка обговорювала літературні, філософські новинки. Це вказувало на якість спільноти. Проблема сучасної України в тому, що цікаві розмови на важливі, визначні теми кудись зникли. Їх немає на телебаченні, немає під час особистого спілкування. Навіть університетські викладачі дуже рідко обговорюють ці речі між собою. Важливо повернути культуру таких розмов у наше суспільство.
Книжковий Арсенал — одна зі спроб повернути змістовні розмови з цікавими людьми. Однак, якщо говорити про суб’єктивні враження, негативним аспектом вважаю те, що на Арсеналі превалюють великі видавництва і так звані видатні особи, на які орієнтуються мас-медіа. Мені здається, такі форуми мають бути простором, де кожен гість обирає сам. Натомість сайт Арсеналу пропонує «десять книжок, які варто прочитати» або «топ подій, які слід відвідати». Попри те, що цей тиск прихований, він вибудовує певну ієрархію. Я проти ранжування на «більш видатні» та «менш видатні» події, на «генералів», «полковників» і другорядних учасників. Що важливе, а що — ні, має обирати кожен гість. Водночас нарікань на організацію подій, в яких брав участь, у мене немає. Презентація книжки пройшла дуже жваво, цікаво. Надзвичайно вдячний Книжковому Арсеналу за цю можливість.
«ПЛАТОН — ПЕРШИЙ «МАКІАВЕЛЛІ»
– Здається, для подібних заходів (можливо, більшою мірою це справедливо щодо Форуму видавців) властива певна зачарованість закордонними гостями, яка інколи заважає розгледіти культурні скарби всередині країни.
– Це також є. Ми завжди потребуємо «весільних генералів», «топових осіб», а в Україні їх лише дев’ять-десять, тому в пригоді стають «класики» з-за кордону. Водночас необхідність повернення змістовних розмов, про яку я говорив, передбачає передусім спілкування українців між собою – ми маємо бути цікавими один одному. До речі, зі свого досвіду можу сказати, що закордонні гості вражають зовсім не завжди. Дуже часто йдеться про формальну розмову, обтяжену необхідністю перекладу.
– Організатори Книжкового Арсеналу для кожної дискусії виділили переважно годину або навіть 45 хвилин. Якщо в ній брали участь п’ятеро-шестеро учасників, кожен мав можливість виступити лише раз.
– Це імітація. Справжня розмова має тривати хоча б півтори години. Кожен учасник поступово занурюється в неї, протягом певного часу між ними виникає контакт. Коли ж у тебе є лише п’ять хвилин й ти змушений постійно слідкувати за годинником, спілкування буде формальним і поверховим. Часом це більше нагадує рекламу певного видання. Мені не вистачало осмислених і водночас невимушених розмов.
— Новообраний президент Франції Еммануель Макрон свого часу був асистентом видатного філософа Поля Рікера. В Україні існує низка проектів, у рамках яких вчені-гуманітарії зустрічаються з представниками політичної та бізнесової еліти й в експрес-режимі ознайомлюють їх з надбаннями, зокрема, філософії. Чи може, на ваш погляд, філософія стати чинником виховання нової еліти в Україні?
— Протягом останніх десятиліть в Європі мали місце чимало випадків, коли представники філософії входили до владних кіл. Ідеться, наприклад, про рівень президентів і міністрів у Німеччині, про президентів Болгарії тощо. Мені здається, в майбутньому таких прикладів буде більше. Філософ добре підходить на роль політика. Він вміє не лише аналізувати факти й працювати з ідеями, але також завжди бачить ширшу картину.
Нещодавно я відкрив для себе, що Платон був «Макіавеллі» ще до появи реального Макіавеллі, адже спершу він прагнув насамперед швидко змінити політичну ситуацію, а роль філософа зводив до функції політичного радника. Однак після кількох невдалих спроб пішов іншим шляхом — створив Академію, яка мала на меті виховувати політичну еліту поступово. Це — довготривалий проект Платона. Платонознавці доводять, що Академія виникла передусім як політично-філософська школа. Лікей Аристотеля також виникає як політичний проект. В ньому вивчали конституції полісів, варварські конституції. Тамтешні вчителі прагнули виховати людей, які зможуть створити справедливу державу. Гуманісти, послідовники Петрарки — Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні та інші — також бачили філософію як модель для створення нової держави.
Поки що ми розуміємо політику дещо примітивно — як певний перерозподіл. Нинішня інтерпретація перетворює філософа та політика на антагоністів. Якщо ж трактувати політику як постановку правильних цілей, як певне бачення суспільного розвитку, а політиків — як людей, які працюють з ідеями, концепціями, консолідують громадян заради досягнення мети, то ми усвідомимо, що спілкування політиків і філософів — просто необхідне. Якщо ми прагнемо змінити природу політичного в країні, нам не обійтися без допомоги філософів, істориків, фізиків, психологів та інших фахівців. Можливо, й в Україні колись стане президентом філософ або принаймні людина з певним «досьє» інтелектуала. Адже поки що на президентів-інтелектуалів нам не щастило...
— Останнім часом спостерігаємо зростання інтересу медіа, зокрема телебачення, до наукового життя, однак результат, на жаль, неоднозначний. Журналісти намагаються шукати серед науковців яскравих героїв, але часто перебільшують або неправильно інтерпретують їхні досягнення, що, у свою чергу, викликає нездорову реакцію всередині самого наукового середовища. Що, на ваш погляд, заважає налагодити продуктивний діалог між ЗМІ та вченими?
— Якщо говорити про табір науковців, то тут, на жаль, дуже важко знайти людей, які можуть доступно і яскраво розповісти про свої дослідження та ідеї. Коли спілкуюся з вітчизняними фізиками, біологами, психологами, часто стикаюсь з нездатністю виходити на загальний рівень обговорення, викладати свої думки просто й поважати іншого співрозмовника. Слід пам’ятати, що українська наука не може вижити в резервації університетських стін. Якщо науковці прагнуть запалити людей, «інфікувати» їх своїми ідеями, концепціями, відкриттями, вони мусять змінювати мову. Слід і надалі писати академічні книжки, але поряд з ними мають виникати видання й лекції іншого типу — яскраві й доступні, в яких про складне розповідають просто.
Чеснотою ж журналіста є чуття на таких яскравих людей. Він повинен вміти побачити сюжет, який може отримати медійне втілення. Відеопроекти, лекції, цікаві інтерв’ю врешті-решт мають з’явитися на телебаченні, хай спершу навіть о другій ночі. Спостереження за спілкуванням розумних людей зачаровує. Пригадую, в часи мого дитинства такі речі рідко, але все ж можна було зустріти на екрані. Журналісти повинні надати суспільству можливість побачити розмови людей із розумними обличчями. Нехай вони розповідають не лише про філософію та історію, але про все, що їх цікавить. Головне — має бути візуальний контакт. Їхній вплив на глядача зумовлений не лише тим, що вони кажуть, а й тим — як. Їхня міміка, очі, вираз обличчя, поведінка — все це важливо на певному естетичному, антропологічному рівнях. Тоді суспільство усвідомить, що, виявляється, в нас є багато розумних, освічених і цікавих людей, що ми живемо в зовсім іншій країні.
На жаль, сьогодні журналісти часто створюють картину реальності, яка насправді від реальності далека. «Телезомбі», політики, квазі-бізнесмени, які не дивляться співрозмовнику в очі, посилають суспільству певні антропологічні сигнали. Коли вони постійно на екрані, здається, що це й є Україна. Цікаво, що саме такий образ намагається експлуатувати Росія. Це триває ще з часів радянських фільмів, в яких українець — у вишиванці, але хитрий і з обличчям без жодних інтелектуальних ознак. Переконаний, що сьогодні ставка на такі поверхові сюжети не спрацьовує навіть на рівні рейтингів і прибутків.
«ФІЗИКИ ПИШУТЬ ФІЛОСОФСЬКІ КНИЖКИ»
— Думаю, комунікації не вистачає й усередині самої наукової спільноти. Знаю, що ви, наприклад, цікавитесь проблемою свідомості з погляду фізіології, але загалом діалог між гуманітаріями та природничниками — радше виняток.
— Так, цей момент ми упустили, і лише зараз виникають спроби його відновити. Наприклад, нещодавно за програмою «Культурного Проекту» я дискутував про штучний інтелект, свідомість і майбутнє людства з віце-президентом GlobalLogic Андрієм Яворським. Це був діалог філософа та айтішника. Переконаний, що, скажімо, історику та біологу або правнику й філософу-моралісту є про що говорити.
У моїй книжці присутні постійні екскурси в природничі науки, я цитую нобелівських лауреатів з фізики, математики, нейрофізіологів. Цікаво, що сьогодні провідні світові фізики пишуть філософські книжки. Згадаймо хоча б В. Гейзенберга або інтерв’ю та розмови про релігію з участю А. Ейнштейна. Філософські трактати пишуть і сучасні нобелівські лауреати. У своїх дослідження вони сягають такого рівня, який виходить за межі їхнього фаху. Теми та проблеми, які перед ними постають, вимагають філософського підходу.
Як уже було сказано, вітчизняні природничники переважно не прагнуть виходити за межі своїх вузькопрофесійних інтересів. Їм здається: якщо ти не можеш брати участь у таких дискусіях з ними на рівних, то ти просто невіглас — мовляв, повертайся до школи вчити фізику та біологію. Але сьогодні така позиція неприйнятна.
Ця проблема властива і для філософії. Континентальні філософи запропонували образ філософії, прив’язаний до текстів та нюансів, немовби кажучи всім іншим: «Якщо ви не в контексті, ми не зможемо вести з вами справжній діалог». Ж.-Л. Маріон, М. Фуко, Ж. Дерріда — всі вони апелюють до такої гри текстами, іменами, концепціями. Для профана цей рівень залишається недоступним, бо неможливо без належної підготовки читати, скажімо, М. Гайдеґера, особливо в перекладі. Водночас я переконаний, що філософія має існувати й в іншому вигляді. Крім традиції дослідження класичних текстів, мають існувати прості аргументи, приклади, моделі роботи з думкою — школа аналітики, погляд з позиції цілого, критичне мислення. Така філософія має апелювати до схем, які доступні кожному.
Нині в книгарні ви не знайдете відділу природничих наук. За мого дитинства держава благословляла математику та природничі науки як основний напрямок, часто нехтуючи гуманітарною складовою. Сьогодні ж бестселера, написаного українськими вченими-природничниками, просто не існує. Найбільше, на що ми спромоглися, це переклади. У мережі є багато популярних лекцій західних і російських вчених з еволюційної біології, фізики. Часом дивитися їх доволі складно, але, попри це, кількість переглядів інколи більша, ніж у роликів на політичну тематику. Аналогічного українського продукту немає.
— Для модерного світу властиве уявлення про людське життя як найвищу цінність. Ця ідея лежить в основі правових норм, діяльності політичних інституцій. На відміну від домодерної епохи, коли людина була щільніше вписана в релігійні, соціальні контексти, а життя хоч і було цінністю, але, з погляду етики честі, ним за певних умов слід було жертвувати заради вищої мети, — нині особистісне процвітання, реалізація особистісного потенціалу кожної людини, здається, переважає будь-які інші ідеали. Водночас сьогодні в Україні тисячі свідомо обирають шлях, який потенційно містить загрозу їхньому життю. Причому вони готові йти на ризик навіть не задля того, щоб врятувати конкретну людину, наприклад під час пожежі, а заради Батьківщини — цінності, здавалося б, доволі абстрактної. Мені здається, з цієї перспективи феномен добровольців у нашому суспільстві потребує додаткового осмислення.
— Безперечно, феномен добровольців має велике значення для нашого суспільства. Відомий американський політичний філософ, професор Гарварду Майкл Сендел у своїй книжці «Справедливість» аналізує, наскільки складно, зокрема з юридичного погляду, обговорювати сьогодні тему справедливості. Він розмірковує над тим, що в ХІХ — на початку ХХ століття служба в армії США була обов’язком кожного чоловіка. Для західного світу це утворювало великий пласт культури — армія була елементом громадянської соціалізації, вона об’єднувала людей із різних регіонів, містечок, сіл. 1950 року значний відсоток випускників Гарварду проходив службу в армії, деякі з них воювали. В останні ж десятиліття таких випускників було лише близько чотирьох відсотків. Збройні сили стали місцем для жителів незаможних кварталів. Сендел наголошує на тому, що з утворенням у США повністю професійної армії гостро постала проблема справедливості.
Те, що відбувається сьогодні в Україні, переоцінює місце кожного громадянина в історії своєї країни. Вважаю, що моральний горизонт модерну слід трактувати ширше. Так, життя кожної людини є абсолютною цінністю, але воно завжди перебуває в певному контексті. Щоб цінність життя мала реальний сенс, спільнота має захищати себе, вона має бути готовою до жертв. Це не суперечить модерним цінностям, а, навпаки, підкріплює їх. Тільки готовність до жертви може підвищити цінність окремого життя. Якщо цього немає, це означає, що суспільство підпадає під впливи, втрачає гідність і власну ідентичність. Готовність до жертв засвідчує, що Батьківщина — це не абстрактна ідея, що вона безпосередньо пов’язана конкретно з моїм досвідом, моїми переживаннями.
Ідеться не лише про армію. Найбільш величні витвори культури постали в релігійному, аскетичному суспільстві. Коли художник, творець усвідомлює, що все не закінчується тут і тепер, розуміє, що його творчість має цінність поза буденними інтересами, — лише тоді культура може продукувати великі образи в архітектурі, живописі, музиці та філософії. Щойно суспільство починає жити іманентними, матеріальними інтересами і переймається лише облаштуванням буденності, цей глибинний вимір втрачається. У цьому полягає парадокс історії культури.
Отже, йдеться не лише про готовність жертвувати, а й про готовність переступати межі буденності та елементарних потреб. На жаль, сучасне секулярне суспільство нівелює цей вищий рівень.
«ФУНДАМЕНТАЛІЗМ — РЕАКЦІЯ НА ВНУТРІШНІЙ «ВАКУУМ» ЗАХІДНОЇ ЛЮДИНИ»
— Щодо жертовності можемо пригадати інший важливий, як на мене, сюжет — тактику смертників, до якої вдається «ІДІЛ». Начинений вибухівкою автомобіль, з технологічного погляду, — зброя максимально проста, але водночас напрочуд ефективна. Один смертник знищує десяток солдатів супротивника, бронетехніку вартістю в мільйони доларів, і, здається, ніщо не може його зупинити. Чи не бачите ви тут цивілізаційного виклику?
— Я не виправдовую «ІДІЛ», для мене це абсолютно неприйнятна ідеологія, але водночас відомо, що серед членів цієї організації чимало громадян західних країн. Чому так стається? На мою думку, цих людей не задовольнила секулярна споживацька культура. Вони прагнуть надати своєму життю більш глибокого виміру, хочуть бути простором здійснення великих ідей, інструментом глобальних історичних сил. Це дає їм сили жертвувати собою. Йдеться про реакцію на внутрішній «вакуум» західної людини, на її тугу за трансцендентним. Саме цим ісламський фундаменталізм приваблює людей на Заході. Якщо західна цивілізація не усвідомить цього, не відродить високої культури, мистецтва і релігійної традиції, які сформували Європу, то проекти на зразок «ІДІЛ» виглядатимуть чимраз привабливішими. Людській природі властиве бажання жити великими сенсами. Декого воно, на жаль, змушує робити вибір на користь тероризму, самогубства... Слід розуміти, що смерть для таких людей — то є честь, яку необхідно заслужити. Ідеться про ієрархію цінностей, про ореол героїзму. Переконаний, що «ІДІЛ» — це екзистенційний виклик, який постав перед Європою.
Так само діяли російські терористи 60 — 70-х років ХІХ століття. Вони жертвували собою, вбивали чиновників, чинили замахи на монарших осіб, бо вважали, що цим змінюють світ. Вважали, що борються не просто проти конкретної людини, а за абстрактні ідеї — справедливість, рівність, нове майбутнє. Вбивати заради «прогресивних» ідей видається безглуздим, але вони бачили в цьому єдиний вихід.
Якщо ми втратимо трансцендентні смисли, то програватимемо таким культурам — здавалось би, примітивним, але з претензією на глибину та велику ідею. Ці смисли не є абстрактними, бо саме вони надають людині відчуття гідності повноцінного існування.
Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Рубрика:
Газета:
Немає коментарів:
Дописати коментар