Насильство мови: семінар "Філософія мови та розуму" в Інституті філософії

Друге засідання наукового міжвідділового семінару «Філософія мови та розуму» на тему «Насильство мови: від праґматики до метапраґматики» відбудеться 18 лютого об 14.00 в Інституті філософії.

Доповідач: к.філос.н. В’ячеслав Циба

Відомий вислів Гайдеґґера можна було би перефразувати наступним чином: не ми володіємо мовою, а мова володіє нами. Феномен влади вписаний в мову на різних рівнях: слова мають над нами владу, «словом можна вбити», термінологія соціальних інституцій визначає наші дії, символи офіційної влади вимагають нашого визнання. Звідки походить ця влада мови? Коли влада мови перетворюється на насильство? Як пов’язані влада мови, мова влади та символічне насильство? Чи можлива мова без насильства? Розібратися з цими складними запитаннями допоможе доповідь В’ячеслава Циби «Насильство мови. Від прагматики до метапрагматики», який, спираючись на аналітичних і континентальних авторів, запропонує нам необхідні розрізнення, щоб визначити можливі регістри обговорення цієї теми і  зрозуміти, про що саме ми говоримо, коли говоримо про «мовне насильство».

В’ячеслав Циба (НаУКМА)

Насильство мови: від праґматики до метапраґматики

Слова не лише творять сенси, а й деформують їх, мовлення не тільки забезпечує комунікативну співпрацю між мовцями, а й часто ставить їх у позицію безкомпромісних ворогів. Чи слід тлумачити цей дуалізм мови як наслідок суб’єктивної безвідповідальності, прояв невміння реалізувати приписані особі соціальні функції чи культурну незрілість окремих дієвців? На мою думку, відповідь полягає в зміщенні уваги на саму природу мови і відмови від її метафори дзеркала. З іншого боку, за «дуалізмом» мови можна побачити моністичну структуру, в якій протиставлення негативної та позитивної форм комунікації є умовністю.   

У своїй доповіді я розкрию наступні тези:

1. Мова не є засобом репрезентації видимого насильства, вона засадничо передує його увиразненню, оскільки сама є структурою репресивності (граматичний порядок слів обмежує і скеровує сенсотворення). Відповідно, вираз «свобода слова» теж потребує переосмислення. У мові окреме висловлення працює за принципом триґера, що продукує типи актів, які вже не є лінгвістичними (хоча можуть супроводжуватися мовленнєвими актами), а вказують на суто фізичні дії. Граматика природної мови як динамічної структури здатна визначати долання меж, які право описує в термінах умисного чи неумисного злочинного діяння. Прикладом невиразного насильства мови є наратив, прикладом виразного – інвектива.

2. Аналіз насильства мови вимагає обстоювання двох принципів: (а) семіотичної опосередкованості мислення, та (б) автореферентності мовного насильства. Останнє означає, що мовленнєве насильство й насильство в мові годі редукувати до екстралінґвістичної реальності: збіг обставин стає приводом для вербальної агресії, яка не породжується самою лише ситуативною конфігурацією подій.

3. Насильство мови не є самоочевидним фактом: воно спроможне мутувати, ухилятися від виявлення. Основопринцип насильства мови – не проявляти себе у формі явного насильства.

4. Насильство мови є історичним феноменом, джерело якого лежить у пануванні в західній метафізиці теорії репрезентації, яка як у філософії, так і в обіжному розумі леґітимує метафору мови як дзеркала реальності. Стосунок між мовою та насильством випливає з асиметрії лінґвістичної праґматики та метапраґматики дискурсу. Змогу розкрити насильство мови дає ітерабельність (повторюваність) мовлення, що зумовлюється її перформативним характером.

5. Необхідно розрізняти символічне та лінґвістичне насильство, вербальне насильство та насильство письма. Насильство мови є сукупний термін, що акумулює ці відмінності за принципом структурної єдності різноманіття їхніх практичних форм. Так, якщо вербальне насильство проявляється в надлишковості говоріння, то насильство письма виходить на яв у загальній дискредитації стабільних значень. Специфікою вербального насильства є його приналежність до нижчого (експресивного) рівня мовлення, тоді як символічне насильство саме по собі неможливо унаочнити поза вищим порядком відносинам панування.

Доповідь складатиметься з двох частин: у першій я представлю арґументи на користь того, що мова уможливлює символічне насильство (обґрунтую тези 1–4). Основну увагу я зосереджу на конкретизації наслідків відомої полеміки між Жаком Дерида й Джоном Сьорлом (1977). Другу частина доповіді буде присвячено критеріям розмежування насильства мови й символічного насильства (теза 5). Свої міркування я удокладню залученням робіт П’єра Бурдьє, Даніеля Сілви та Елейн Скері.

Ілюстрація (с)Ксенія Зборовська