Сергій Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України, у розмові на Іdealist.media, розповідає про українську інтелектуальну традицію, потребу осмислити власної історії, побудувати власний рецепт модернізації, демократії та успіху української нації-держави, як політичної спільноти громадян, для яких вища цінність – це свобода.
Інтелектуальна традиція – це, якщо говорити дуже загальним чином, наш зв’язок з минулим – наше ставлення до того, що було в минулому, наша оцінка до того, що було в минулому і наше уявлення, як це минуле впливає на нас.
Коли ми сьогодні починаємо міркувати про себе, про сьогоднішню ситуацію, про нашу ідентичність, про наше можливе майбутнє, або про варіанти майбутнього, до чого ми апелюємо, які ідеї, концепти ми використовуємо? Якщо ми апелюємо до того, про що говорили наші попередники в минулому, це означає, що наша традиція інтелектуальна у нас є, вона працює, вона нами задіяна і ми на неї спираємося. Добре це чи погано, воно в будь якому разі в нас є.
Справа в тому, що інтелектуальна традиція – це не є якась об’єктивна річ, яка існує сама по собі незалежно від нашої волі і, головне, уваги – незалежно від нашого звернення до неї. Більше того, інтелектуальна традиція, якщо говорити про національні, культурні, цивілізаційні традиції, потребує якогось суб’єкта, завжди це колективний суб’єкт, потребує колективного звернення і порозуміння, якщо ми звертаємося до того чи іншого мислителя, до тієї чи іншої праці, до тієї чи іншої ситуації. Ми розуміємо її значення, ми в цілому сходимося в тому, що це має значення для нашої історії, що це продовжує впливати на нас – хоча ми дуже по різному можемо дивитися і оцінювати тих чи інших акторів під час цієї події. На загал, можна назвати, наприклад, справу Дрейфуса для сучасної Франції. Це дуже віддалена річ, але та річ, яка визначила подальший розвиток і подальшу долю інтелектуальних дискусій, аргументів і тому подібних речей.
Тут ми, українці, маємо великі проблеми. Я буду говорити з позиції людини, яка все своє професійне життя займається інтелектуальною традицією країни і яка відчуває, що всі наукові здобутки, – а вони тут є, – ніби повисають в порожнечі. Вони не є запитані. І я буду говорити від імені професіонала, який запитує себе, а чому так відбувається? Я можу запропонувати певні пояснення. Я говорив про колективного суб’єкта, який повинен осмислювати свою традицію, своє минуле і присвоювати собі якісь здобутки чи поразки минулого – може бути так і так. Оцей колективний суб’єкт – це держава Україна, яка утворилася в 1991 році, утворилась не на порожньому місці, у дуже специфічний момент. Це наша доля, це добре, що це сталося в 1991 році, а не залишилось для майбутніх поколінь. Але держава Україна, я маю на увазі політичну форму держави-нації, коли ми всі усвідомили, що ми відтепер є громадянами України, що у нас є спільне поле, спільна відповідальність, спільне майбутнє як громадян цієї держави, як певної політичної спільноти. Вона успадкувала в момент свого народження певні проблеми. Які? Ми утворились не на порожньому місці, у нас уже є потужне минуле, ми про нього знаємо. Єдине, що ми не знаємо, – що з ним робити. Насправді ми не знаємо, чи нам відмовитись від нього і почати створювати наново, починаючи з 24 серпня 1991 року щось нове безпрецедентне чи повернутися назад і відтворювати те, що було у минулому. Для таких вагань, які я спостерігаю і сьогодні, – мені здається, що кожен, хто спостерігає за публічними дискусіями, вони це бачать, – для таких вагань є об’єктивні підстави.
Спілкування з людиною істинно інтелігентною та високоінтелектуальною – велике щастя і, на жаль, велика рідкість у наші дні. Мирослав Попович – останній із могікан універсальний інтелектуал, філософ, мислитель і просто неймовірно приємна у спілкуванні людина. Скажу лише, що він – перший мій співрозмовник, хто на прощання поцілував руку мені і нашому фотографу Марії. Таких людей уже не роблять… А треба починати робити! Ось про це – про модернізацію України й українців – як найважливішу умову нашого виживання, журналісти "Мир"говорили із академіком, доктором філософських наук, директором Інституту філософії Мирославом Поповичем.
Уфф! Вал підлих викриттів, ендемія звинувачень і компрометуючих записів перейшли всі мислимі рубежі, досягли і дістали Захід. Провалюється не лише дно. Завалюється небо влади, валяться небожителі. Валиться країна.
Нам вже не достатньо апелювати до розсудливості громадян. Розсудливість кожного спрацьовує лише тоді, коли є політика, яка здатна вийти на міцний ґрунт чесності. Це непохитна воля громадянського Майдану.
У грі незмінних політичних небожителів завершуються "жизни", накопичені ними ще до Майдану, додані Майданом та нами після. Шантаж викриттями забирає у них і у нас останні "житті", викриваючи наочно незмінну сув'язь керування країною та одночасного маніпулювання нею заради власного збагачення. Заради відчуття влади і великих благ, інколи у складній суміші з нездоровим, егоїстичним, чуттям патріотизму. Аж до сліз та популістського ниття на екрані.
Який діючий політик чи політична сила здатні знайти у собі останню краплину здорового глузду та здорового патріотизму, щоб нарешті використати своє останнє "життя" задля всіх? -- Забути вірних смотрящих слуг. Припинити використовувати владу для дрібної помсти. Проводити відкриту, публічну, політику так само всередині країни, як і наззовні. Використати владу для радикального очищення всіх гілок влади. Для нормального патріотизму.
Використати своє останнє політичне "життя" для того, щоб з цілеспрямованою рішучістю перебрати чи переобрати владу, не припускаючи загального перезбудження в умовах незавершеної війни та не перериваючи реформ.
2 грудня в Інституті філософії відбувся науковий семінар під назвою “Cultura Thanatica: Смерть в культурі / Death in Culture”. Він об єднав людей, які досліджують усе, що торкається смерті в людській культурі - філософів, істориків, філологів, релігієзнавців і теологів, а також митців, що створюють сучасну культуру сприйняття та зображення смерті. Від нашого Інституту організаторами виступав сектор історії східної філософії (в особі Юрія Завгороднього).
Смерті було дуже багато. Цікаві доповіді охопили різні теми: від загальних питань осмислення смерті у нашій культурі, через різні форми культури смерті, до історичних форм танатичної культури (погребання, шанування померлих, зв'язку смерті і життя). Детальну програму і фото з заходу ви можете переглянути у групі заходу. За резюме могла б зійти доповідь Олександра Воронюка, доповнена різними філософськими міркуваннями. Щоб не обтяжувати читача складними цитатами і мапою ідей (наведену тут), популярно підсумую головну проблему.
Ми витіснили смерть. Ми її намагаємось забути, викинути, як щось шкідливе, темне. Ми її сховали у лікарнях, моргах, викинули її із постійної суспільної реальності.
Так було не завжди. Аж до пришестя Модерну, смерть залишалась публічною, “на миру”, культ смерті і повязаний із смертю були важливим елементом суспільної культури, виховання дітей, родинної реальності. Смерть була священним елементом культури, і з нею мали справу насамперед священики, а не лікарі.
Про ці практики “іншого” ставлення до смерті було дуже багато доповідей - від культури православної аристократії Козацької України і скіфського міфу про “смерть на Герросі”, до мексиканського дня мертвих, тибетської культури містичного перевтілення і японських божеств смерті.
Витіснення смерті, перетворення її на щось “медичне”, суто “технічне”, коли смерть зосереджується довкола технічних засобів без емоцій (у лікарнях, у моргах, у крематоріях) - обертається для нас несподіваним боком.
Коли смерть припинила бути священним ритуалом, вона стала звичайною справою. Коли вона була технізована і витіснена за межі масової свідомості - вона стала можливою у масових масштабах. Випадково, саме століття “забуття смерті” породило найстрашніші масові вбивства в історії - від Голодомору і ГУЛАГу до Голокосту і Освєнціму?
Люди втратили стародавнє філософське вміння сприймати смерть та вмирати. Розгублені, вони відчувають пекельний жах перед нею, не знають, що робити перед її обличчям - і тим самим не можуть прожити своє життя, гідно приймаючи перспективу смерті. Безсмертя, яке люди намагаються реалізувати будь-де - не може задовольнити цю діру у душі людини.
Розвивати нове мислення про смерть, подолати суспільні викривлення і стереотипи, і через це - відродити цінність життя - такі цілі і перспективи були проговорені на першому в історії зібранні танатологів України.
Організатори анонсували видання збірки статей і мають намір працювати далі, тож бажаємо їм у цьому успіхів.
Популярна українська письменниця, а також співробітниця відділу історії філософії України, Оксана Забужко - про інформаційну війну проти України, російську пропаганду на Заході та майбутнє Донбасу, про захоплення українського книжкового ринку Росією та російську літературу як елемент інформаційної війни.
Широко відома не лише в Україні, а й за кордоном українська письменниця, інтелектуалка, нещодавно випустила прозову збірку актуальної публіцистики. Нова книга Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк…" – це роздуми, пророцтва, коментарі та есе про наші "буремні часи", нові форми війни на інформаційному фронті та боротьбу із байдужістю.
Публікуємо обидві частини розмови нашої колеги із Еспресо.TV.
