Наш колега Сергій Грабовський підготував - і продовжує публікувати - цілу низку публікацій, присвячених 100-літтю Революції 1917 року. Він розмірковує про сенс тогочасних подій, про місце і значення для нас того вікопомного року, коли почались Перші визвольні змагання України, протягом яких була визначена наша доля аж досі. Як Лютнева революція перетворилась на Жовтневу? Революція чи переворот? Що це було? Як сприймали це сучасники?
Тексти С. Грабовського - непрості і потребують уважного прочитання. Проте й сама епоха - дуже складна, і ще складніше наше ставлення до неї. Вона ще не вийшла за межі нашого життєсвіту, бо досі збурює почуття, які затьмарюють спробу осмислення. Багато чого з подій столітньої давнини - нагадує нам нашу сучасність. Тексти, думки, дії - деякі ніби зроблені нашими сучасниками. Що це? Де жа вю? Збіг? Чи не наступаємо знов на граблі? Що нас чекає далі, яке “червоне століття” (вислів Мирослава Поповича) поглине ці “криваві землі” (за висловом Тимоті Снайдера)?
Пропонуємо шановному читачеві заглибитись в цю епоху - продовжуючи міркування іншого нашого колеги, Андрія Баумейстера, на ці ж теми у нашому блозі…
Отже, тисніть детальніше - і читайте, коментуйте, доповнюйте.
Як російські газети зустріли 1917-й
Нинішні дискусії щодо закономірності революції в Російській імперії та міри неефективності, нежиттєздатності, нікчемності цього державного утворення нерідко набувають схоластичного характеру. Приховані чи відверті адепти російського самодержавства стверджують, що революційні події весни 1917-го не мали під собою міцного підґрунтя, що вони стали несподіванкою для всіх учасників, що імперія могла би продовжувати існувати і свободи при цьому в ній було би більше, ніж у результаті революційних подій. Їхні опоненти наголошують, що самодержавство вщент прогнило, що владна верхівка скомпрометувала себе в очах суспільства, що економіка імперії перебувала на грані колапсу, а тому революційний вибух став неминучим. І це все висловлюється на підвищених тонах, з опорою на цитати відомих політиків і мислителів тих часів, в кінцевому підсумку більшою чи меншою мірою дезорієнтуючи масову аудиторію.
За цих обставин я пропоную, як то кажуть, піти іншим шляхом. Погляньмо, як оцінювали ситуацію в Російській імперії не під час чи після революції, а напередодні її. Для цього звернімося до тодішніх популярних газет, які побачили світ 1 січня 1917 року (ясна річ, за юліанським календарем, тобто за «старим стилем») і містили, як і належить на Новий рік, чимало статей оглядового та прогностичного характеру. На щастя, за останні десятиліття у відкритому доступі (передусім в інтернеті) можна знайти ці тексти. Отже...
«Предпринято ли нами что-нибудь такое, чтобы отошедший в вечность старый «несчастный» 1916 год не вернулся снова, не воплотился в своего юного преемника со всеми прежними горестями и невзгодами, которыми сам он так щедро одарял нас изо дня в день, не зная ни жалости, ни пощады? Ровно ничего не сделано в этом направлении, ничего существенного не предпринято!» — таке пише не ліберальне чи соціалістичне видання, це — друкований речник чорносотенного «Союза русского народа» газета «Русское знамя».
Й інша стаття з цього видання, яка зветься «На рубеже 1917 года». Її автор пише: «Чрезвычайно любопытную эпоху переживает Россия. В ее истории вполне определенно наметился резкий поворот. К худшему или лучшему он приведет наше государство — покажет будущее. Остановить стремительный бег текущих общегосударственных и политических событий нельзя. Остается лишь молить всевидящее око о поддержании в русском народе его неистощимой выносливости в борьбе за свободу и счастье России».
Іншими словами, чорносотенці, які стояли на правому фланзі російського політикуму, дуже критично оцінювали чинну ситуацію та песимістично дивилися в майбутнє. Єдине, що їх тішило, — це те, що імператор не допустив до участі в новому уряді представників буржуазії...
А як бачили ситуацію тодішні ліберали? У їхньому офіціозі — газеті «Речь» — один із провідних діячів партії кадетів Йосиф Гессен у статті «Новый год» різко критикував принципи формування нового уряду, відзначаючи, що «опять всплыли давно похороненные на бюрократическом кладбище имена». За цих умов Гессен закликав до змін — «значение перемен как политического фактора не только не поколеблено, но, напротив, становится все ярче, острее, внушительнее». Водночас він застерігав: «Было бы трагично, если бы общественные силы не извлекли урока из недавнего прошлого и точно так же подчинились бы стихийному течению». Інший кадетський діяч Федір Родичєв наголошував: «Теперь надежды одной мало. России нужно осуществление, нужны решительные шаги, действенное начало... 1917 год — год решающего поворота в судьбах страны».
Утім «Речь» у новорічному номері давала не лише аналітичні статті, а й замальовки тодішнього життя. Кореспондентка видання (далеко не всі автори текстів підписувалися під ними, тому не завжди можна назвати прізвища журналістів) опублікувала репортажі з московських ресторанів і кафе-шантанів, яких наплодилося в 1916-му незліченна кількість. «В 11 часов вечера не найдете ни одного свободного столика. Запрещенные вино, коньяки, водка льются рекой, цены на них возросли баснословно: 20 рублей бутылка вина — кислой бурды, 80 рублей — коньяк. Водку пьют стаканами, наливая из нарзанной бутылки. Нарзан — питье невинное, его можно подавать гостям в любом количестве. А что гости с помутневшими взорами чокаются стаканами целебной воды — даже трогательно», — іронізує авторка. Не могла вона не звернути уваги й на велику кількість специфічного жіноцтва, в хутрі й дорогоцінностях, нафарбованого та вгодованого. «Здесь, на виду, полнее, ярче можно выявить «скоропостижно» накопленные богатства, вкусить всю неожиданную сладость обладания ими». Хто жирує? Ті, хто нажився на воєнних замовленнях, численні представники своєрідного союзу продажних чиновників і безпринципних скоробагатьків. Тут продається все: «Ревизия обнаружила истинное содержание «нарзана»: — Ты знаешь, чем это пахнет? — спросил ревизор владельца большого кафе-шантана, поднося к его носу стакан с «нарзаном. — Тремя тысячами, — не моргнув глазом, ответил тот».
Нагадаю, у ті роки в Російській імперії був запроваджений (воєнний час!) «сухий закон», який порушували всі, кому не ліньки, особливо в тилу...
І ще інформація до роздумів. Середня зарплата промислових робітників на той час становила 112 рублів на місяць; у металообробній промисловості — 163,3 рубля на місяць, а на військовому Обухівському заводі в Петрограді — від 160 до 400 рублів на місяць (в залежності від розряду робітника). При цьому, навіть зважаючи на масове залучення на заводи й фабрики жінок — війна! — кожен працюючий утримував у середньому ще двох членів сім’ї. А, скажімо, вчителі початкової школи одержували набагато менше, ніж робітники, тоді як викладачі гімназій — на рівні пролетарів. Тож можна легко зрозуміти, як і робітники, й інтелігенти ставилися до знахабнілої та безкарної «еліти», про що, власне, й писала «Речь» 1 січня 1917 року.
Оцінюючи ситуацію в економіці з аналітичного погляду, знаний економіст Андрій Шингарьов (на початку 1918-го його, депутата Всеросійських Установчих зборів, самочинно розстріляють «революційні матроси») наводив такі цифри: державний борг Російської імперії, який становив 9 млрд рублів напередодні війни, зріс більш ніж на 26 млрд рублів, кількість внутрішніх паперових грошей досягло 9 млрд рублів замість нормальних 1,5 — 2 млрд рублів. «Трудно сказать, что готовит в экономике 1917 г., если не изменится порядок в России, если будет и дальше игнорироваться общественное мнение», — писав Шингарьов.
Як у «Речи» та «Русском знамени», так і в інших газетах містилися відгуки (переважно негативні) на запроваджену в грудні 1916-го державну розкладку хліба, з тривогою говорилося про ситуацію з продовольством на місцях. Так, повідомлялося, що у Кременчуці триває хлібний голод, у Житомирі — нестача борошна, у Сумах — гострий борошняний голод, а в Одесі відсутній цукор. І це у хлібородних українських губерніях! А ще повідомлялося, що з 1 січня на 15% підвищуються залізничні тарифи...
І нарешті, масова позапартійна консервативна московська газета «Русское слово» 1 січня в редакційній статті «Новогодние перспективы» шпетила найвищу владу за призначення в уряді й констатувала, що це означає повну відмову «от совместной работы с общественностью, открытое и решительное отрицание всех ее прав в государственной жизни страны». А публіцист із псевдонімом «Реффі» в огляді «Новый год» писав про нові призначення: «Без портфеля, без программы, без реформ, без доверия, без плана действия и вообще без руля и ветрил... Таков единственный всероссийский отзыв о новом премьер-министре Н.Д. Голицыне». І додавав про минулий 1916-й: «Глупый был покойничек и бестолковый». А з новим роком він відмовився вітати читачів, бо це привітання було б на кшталт такого: «Крепко вас целую и от души поздравляю: у вас пожар в доме и тетка зарезалась».
Ось так провідні столичні газети Російської імперії зустріли 1917 рік. І читач може сам зробити висновки, чи назрілою й закономірною була революція та чи прогнило у своїх основах російське самодержавство.
Хто й навіщо скидав самодержавство
Загальноприйнятим є твердження, що повалення самодержавства в Російській імперії у 1917 році було актом суто всеросійської революції, а власне українська революція розпочалася дещо пізніше. Однак ось який документ був опублікований у Петрограді того ж дня — 15 березня за григоріанським календарем, або 2 березня за «старим стилем», тобто за календарем юліанським, коли імператор Ніколай ІІ підписав зречення від престолу: «У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відіграв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання... Ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограда, в значній мірі складалися з синів українського громадянства й робітництва, з представників демократичних верств української нації... Гасло демократичної республіки, виставлене російською демократією, забезпечує громадянські права кожної окремої людини. В боротьбі за сі права ми зичимо російській демократії всякого успіху. Але українська демократія, українські маси потрібують забезпечення не лише своїх загальногромадянських прав, але й своїх окремих прав національних, тих прав, які російський нарід має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення й повинні виступити українські маси в Петрограді. Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу. В світлі сього ідеалу, як найближчий етап до нього, як практичне завдання сьогоднішнього дня, українська маса в Петрограді повинна виставити, вкупі з демократією інших народів Росії, льозунг перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку, з якнайширшими правами окремих націй і спеціяльно з якнайширшою національною територіяльною автономією України».
Це — рядки з відозви Тимчасового Українського Революційного Комітету Петрограда. Як бачимо, тут чітко зазначена й особлива роль українства в революції, й особливі його завдання, в тому числі й стратегічний курс на національно-державну самостійність. Ну а те, що цей комітет мав реальну вагу, засвідчила маніфестація у Петрограді через кілька днів з нагоди річниці народження Тараса Шевченка, в якій узяли участь десятки тисяч осіб. Її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Поряд зі студентами, інтелігенцією і робітниками в урочистому поході взяли участь вояки — солдати й офіцери. Очолював похід півтисячний загін кубанських козаків у мальовничих чорних жупанах із січовим прапором і запорозькими бунчуками. Промарширував під синьо-жовтими прапорами лейб-гвардії Волинський полк — той, що першим розпочав перехід на бік революції (як пізніше писали свідки подій, «два українські полки скинули російського царя»). У лавах українців зі своїми прапорами та гаслами йшли — щоб висловити свою солідарність — і представники інших пригноблених імперією народів — фіни, поляки, естонці, латиші, білоруси, татари.
А 16 березня за «новим стилем» у київському клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП), яке відновило свою діяльність за рік перед тим, зібралося понад сто представників київських і деяких провінційних українських організацій. На цих зборах народилася ідея заснувати Центральну Раду, яка б стала найвищим органом українського руху. Принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру кількаденну полеміку, що виявила помітне ідейне відставання значного числа українських політичних «метрів» від молодшого покоління інтелігенції й особливо офіцерів-фронтовиків. Старше покоління — Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання всіх українських сил. На противагу їм молодше покоління на чолі з Дмитром Антоновичем наполягало на утворенні принципово нового центру, де були би представлені всі українські організації.
Тож 17 березня була створена Центральна Рада, а 20 березня відбулися вибори її керівного ядра. Головою Ради заочно обрали Михайла Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва із заслання; його тимчасово заступав В.Науменко. Товаришами (тобто заступниками) голови стали: представник кооперативних організацій Київщини Ф.Крижановський, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демократів.
Попри попередню детальну розробку планів дій українських сил Раді не вистачало авторитетного лідера з концептуальним баченням ситуації. 27 березня такий лідер повернувся до Києва з політичного заслання: це був професор Михайло Грушевський, який одразу ж надав чіткого спрямування діяльності Центральної Ради і всього українського руху: домагатися національно-територіальної автономії України в російській, а потім і у всеєвропейській федеративній республіці. Сама ж Рада мусила стати — до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів — передпарламентом автономної української держави, забезпечивши таке скликання.
Для того щоб «підперти» ці наміри, Грушевський поставив завдання «переформатування» політичних партій і перетворення їх на масові організації та на залучення до політичного життя широких верств трудящого населення. Першим виявом таких трансформацій став вихід через кілька днів по приїзду Грушевського на вулиці Києва стотисячної колони під жовто-блакитними прапорами і з вимогами автономії України.
Утім, це вже інший сюжет. Тут же зверну увагу, що Тимчасовий Український Революційний Комітет Петрограда виступив зі зверненням одночасно зі зреченням Ніколаєм ІІ престолу, а зібрання у Києві, яке створило Центральну Раду, розпочало роботу одночасно зі створенням Тимчасового уряду. Варто звернути увагу й на масштабність українського руху вже в перші дні революції, власне, при її початках, коли солдати-українці з великим ентузіазмом відстрілювали офіцерів-монархістів (на той час, утім, уже не надто численних) і жандармів із поліцейськими. Тобто хоча українські політики й громадські активісти були заскочені раптовістю революційних подій не менше, ніж політики загальноросійські, вони швидко зорієнтувалися в ситуації та розпочали практичні дії зі створення автономної Української держави. Так і розвивалися навесні 1917-го дві революції — всеросійська й українська — з істотно відмінними в рамках тоді ще цілісного, принаймні, на зовнішній погляд, політичного процесу. Варто додати, що українських самостійників тоді було небагато, й ілюзії стосовно російської демократії буяли ще на повну силу... Втім, це знов-таки вже інша тема.
Як представники мізерної в ті дні партії більшовиків увійшли в пітерську Раду
Датою початку революційних подій небезпідставно вважається 23 лютого за юліанським, або 8 березня 1917 року за григоріанським календарем. Тобто — Міжнародний день жінок-робітниць, започаткований за сім років до того з ініціативи німецької соціалістки-феміністки Лені Ґрюнберг. Якщо брати до уваги зовнішній бік справи, то розпочалося все у Петрограді. І почалося якось дивно, бо ж хіба перший раз у російській історії бунтували баби, навіть у столиці? І хіба вперше страйкували робітники? Досі завжди знаходилося кому їх розігнати, завжди імператор-батечко мав під рукою і вірні війська, і вправних царедворців, і вдосталь грошей, і, головне, любов до себе з боку значної частини загалу — як вищих верств суспільства, так і простолюду. Проте цього разу все сталося інакше. Хоча, коли почався бунт, ще ніхто не здогадувався, що це не бунт, а революція, й уся «пристойна» публіка дружно пішла до Мейєрхольда на довгоочікувану прем’єру «Маскараду». І що там воєнний час, що там якийсь вінценосний Ніколашка зі своєю Александрою і своїм почтом, коли чарівник Мейєрхольд створив таку неймовірну виставу!
26 лютого (11 березня) імператор у відповідь на революційні події (суті яких він не міг зрозуміти) наказав стріляти по «врагам Отечества», не жаліючи патронів, одночасно перервавши роботу Державної думи аж до квітня. А імператриця відреагувала так: «Это — хулиганское движение, мальчишки и девчонки бегают и кричат, что у них нет хлеба, — просто для того, чтобы создать возбуждение, — и рабочие, которые мешают другим работать. Если бы погода была очень холодная, они все, вероятно, сидели бы по домам». Чи виходила імператриця надвір? На численних фотографіях зафіксовано: у Петрограді повсюди лежить сніг, усі тепло вдягнені...
А тим часом унтер-офіцер лейб-гвардії Волинського полку Кирпичников самочинно відвів свою півроту до казарми, бо солдати не хотіли стріляти у страйкарів. Назавтра він виведе її на вулиці, щоб стріляти не у страйкарів, а у представників влади. До нього приєднаються інші унтери зі своїми підрозділами та деякі молодші офіцери («братці, ми з вами!»), потім — увесь Волинський полк, потім — інші полки столичного гарнізону, набрані переважно в Україні; підгулялі офіцери протверезіють, одні спробують загасити бунт й одержать кулю в лоб, інші — передусім прапорщики й поручики — начеплять великі червоні банти і за всіма правилами тактики поведуть солдатів-фронтовиків штурмувати поліцейські дільниці та приміщення охранки, а потім із боєм братимуть урядові установи. До них пристануть студенти, які здобудуть зброю (іде світова війна, і це зробити неважко), робітники-страйкарі (збройних заводів у Пітері повно), і трьохсотлітня династія Романових за кілька днів упаде, як перезрілий плід, а велетенська імперія перейде до рук розгублених політиків.
27-го вранці вони створять Тимчасовий комітет Державної думи на чолі з Миколою Родзянком, а ввечері відкриється перше засідання Петроградського Совєта робітничих депутатів, який обере своїм головою лідера думських соціал-демократів і члена Тимчасового комітету Думи Ніколая (Карло) Чхеїдзе. В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявить, що бере на себе організацію нової влади та до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи. 1 березня на вечірньому засіданні Пєтросовєта відбулося його об’єднання з утвореного з представників Петроградського гарнізону Совєта солдатських депутатів; після цього об’єднаний Совєт затвердив «Приказ №1» про перехід командування у військових частинах від офіцерів до виборних комітетів і солдатських Совєтів. Більшістю голосів 2 (15) березня Петроградський Совєт доручив формування уряду Думському комітету.
Того ж дня Ніколай II зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, який наступного дня також відмовився від трону. Було опубліковано декларацію про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Георгієм Львовим, який до скликання Всеросійських установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні.
Одразу зазначу, що розмови про планування революції в Російській імперії саме на весну 1917-го чи то лібералами, чи то жидомасонами, чи соціалістами — нісенітниця. Ні, звичайно, змін у Росії хотіли десятки мільйонів людей, в тому числі — й змін радикальних. Але революцію як таку ніхто не планував — хоча би тому, що революцію не можна запланувати.
Ба більше: найрадикальніші революціонери виявилися найбільш не готовими до революції. Хоча політичний емігрант Ульянов-Ленін і говорив: «Близится к концу эпоха господства так называемого мирного буржуазного парламентаризма, чтобы уступить место эпохе революционных битв организованного и воспитанного в духе идей марксизма пролетариата, который свергнет господство буржуазии и установит коммунистический строй», однак щодо конкретних термінів настання цієї епохи був песимістом. Виступаючи перед швейцарською аудиторією у січні 1917 року, він сказав: «Ближайшие годы как раз в связи с этой хищнической войной приведут в Европе к народным восстаниям под руководством пролетариата против власти финансового капитала, против крупных банков, против капиталистов, и эти потрясения не могут закончиться иначе, как только экспроприацией буржуазии, победой социализма. Мы, старики, может быть, не доживем до решающих битв этой грядущей революции». Як бачимо, йшлося про народні повстання в Європі, а не в Росії, і то через декілька років, і про те, що вони закінчаться перемогою соціалізму, — але нескоро...
Самі ж революційні події у Петрограді «геніальний» Ілліч в опублікованому «Правдой» 3 (16) березня «Письме издалека» оцінив як результат «заговора англо-французских империалистов», який волею обставин збігся з діями пролетаріату. Опус Ульянова-Леніна з’явився вже тоді, коли в результаті цієї «змови» Ніколай ІІ, а вслід за ним і його брат Михаїл зреклися престолу, натомість постали як Тимчасовий уряд (перший в історії демократичний уряд Росії), так і численні робітничі й солдатські совєти.
Що насправді готували різні думські діячі, представники земств і промислових кіл — це усунення від влади Ніколая ІІ та його оточення, передачу влади великому князю Михаїлу Александровичу як регенту і проголошення імператором малолітнього Алексєя Ніколайовича. Такий намір був не дивним — упродовж шістнадцяти місяців, до березня 1917-го, Російська імперія стрімко втрачала керування, і це за умов війни з Німеччиною. Сформувався блок політичних сил — від кадетів до частини монархістів, від частини генералітету до підприємців. На думку учасників блоку, монархія мусила перетворитися на конституційну (у цей бік «процес пішов», як відомо, в 1905 році, але зупинився на півшляху, а потім відкотився назад). Одним із перших етапів реалізації цих ідей стало вбивство, практично за два місяці до початку революції, у грудні 1916 року, Григорія Распутіна, вплив якого на самодержця і його дружину був колосальним. На весну змовники готували палацовий переворот, і не більше. Та революція їх, як більшовиків, як і закордон (навіть проникливого Черчилля), спіткала зненацька.
Зовнішня канва подій є простою: бездарність адміністрації призвела до того, що в Петрограді не було достатніх запасів житнього борошна. Внаслідок снігових заносів поїзди з продовольством не могли пробитися в столицю імперії, а очистка залізниць проводилася вкрай кепсько. Виникла гостра нестача дешевого житнього хліба, який видавався за картками, тобто за стабільними цінами. Білого хліба вистачало, але він був відносно дорогим, до того ж «простолюд» звик до житнього хліба як одного з основних продуктів харчування. Виникли величезні черги, в яких стояли дружини робітників, дочки-підлітки працюючих робітниць і солдатки — одне слово, незайнята на виробництві частина населення. Годинами стовбичити на морозі, не знаючи, як і чим нагодувати сім’ю, — тут хто завгодно озвіріє. А до всього наспів Міжнародний день жінок-робітниць, який відзначався робітничим Пітером не вперше. Тут й агітатори не потрібні — баби та дівчата й самі б згадали про цей день. І навряд чи він вилився б у щось інше, ніж завжди, — короткі мітинги з лайкою на адресу влади, — але ж зла на владу і на все на світі черга — це готова маніфестація, тільки виведи її з тротуару на бруківку. А хочеш перекрити вулицю — став її впоперек дороги, особливі організаційні й пропагандистські вміння тут не потрібні.
Ну, а далі, коли владі не вистачило городових та козаків (цих традиційних охоронців порядку в імперії), довелося виводити з казарм солдатів. Тільки от не розуміла влада, що це вже не колишні «солдатушки-бравы-ребятушки», а калічені та труєні газом фронтовики, злі на владу не менше, ніж робітниці, а на додачу призвичаєні вбивати ворогів. І не лише тих, на кого цар-батечко вказує, а й тих, хто тобі заважає, — наприклад, своїх же офіцерів, якщо ті по-дурному чіплялися до вояків. А ще солдати дуже не хотіли знову на фронт, під кулі й шрапнель, у холод і голод для того, щоб імператор всея Русі став ще й володарем Константинополя...
Тому лейб-гвардії Волинський полк став випадковою, але закономірною соломинкою, яка зламала спину імперському верблюду. Власне, тим справжні революції й відрізняються від переворотів, що вони виникають на реальному ґрунті як відповідь на виклик доби, проте як глибинний вибух народної стихії, а не наслідок втілення раціональних схем політиків. Максимум, на що спроможні політики, — це розуміти об’єктивні завдання, які ставить революція, бути до неї готовими і спрямувати народну енергію в найбільш раціональне річище.
...І що цікаво: коли створювався Петроградський Совєт і туди запропонували обрати кількох більшовиків, робітники незадоволено загули: «Хто такі? Ми їх не знаємо!» І тоді один із засновників загальноросійської соціал-демократії Чхеїдзе, якого ще не обрали головою Совєту, кинув у зал: «Як вам не соромно! Це наші товариші! Вони щойно вийшли з підпілля, де боролися за краще майбутнє народу!» Таким робом представники мізерної у ті дні партії більшовиків (реально близько 4 тисяч членів) увійшли у пітерський Совєт...
Революція: так Лютнева чи Березнева?
Час відходити від сталінських догм
У ці дні в мас-медіа з’являється чимало статей, присвячених століттю від початку Російської й Української (співвідношення між ними — окрема тема) революцій. Статей різного рівня, в тому числі й цікавих чи дуже цікавих. Що ж, інтерес до цієї проблематики закономірний. Ідеться і про вивчення минувшини, і про засвоєння уроків історії для сьогодення. Але скажіть, будь ласка, чому ми традиційно вживаємо щодо бурхливих політичних подій, які призвели до скинення царату, термін «Лютнева революція»?
Скажуть: це усталена і в науці, і в журналістиці, і навіть у побуті назва. Що ж, до певної міри це справді так. Але за григоріанським календарем вона розпочалася (беру найпоширенішу думку істориків) 8 березня (воно ж — 23 лютого за юліанським календарем) 1917 року, тобто у світі сприймається як здійснена у березні. Ба більше: навіть за юліанським календарем реальна зміна державного ладу в Російській імперії сталася не в лютому, а на початку березня.
1 березня революція остаточно ствердилася в Петрограді та стала фактом у Москві; тоді ж був випущений «Приказ №1» Петросовєта про перехід командування у військових частинах від офіцерів до виборних комітетів, що знаменувало собою радикальну трансформацію армії. Далі більшістю голосів 2 березня Петроградський Совєт доручив формування уряду Думському комітету. Того ж дня імператор Ніколай II зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, який наступного дня також відмовився від трону. Також 3 березня була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Георгієм Львовим, який до скликання Всеросійських Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні.
Тобто головні події революції (чи то її першого етапу), без яких вона була б просто збройним бунтом, відбулися 1—3 березня. То чому ж революція «Лютнева»? Ба, сам Ульянов-Ленін, мабуть, не випадково по гарячих слідах подій писав «о русской революции 1 марта 1917 года»... А в сучасній російській історіографії вона нерідко зветься «Февральско-мартовской»...
Як на мене, питання про назву першого етапу революційних подій 1917-го зовсім не схоластичне. Передусім тому, що коли ми прагнемо осмислювати українську історію в єдиній системі координат, слід зважати на те, що різні частини України, приєднані до різних держав, жили за різними календарями. Коли в Московії літочислення ще велося «зі створення світу», українці давно вже користувалися юліанським календарем (подивіться козацькі літописи). А далі Західна Європа (і ті частини українських земель, які були поза межами Російської імперії) почала жити за григоріанським, а підросійські землі (з 1700-го) — за юліанським календарем. Якщо точніше, то більша частина України входила до складу Російської імперії (що, як відомо, існувала з 1721 по 1917 роки). При цьому одні українські території всі ці роки перебували у складі імперії, інші — приблизно півстоліття, ще інші — сто з гаком років, а Галичина й Буковина — сумарно приблизно два роки, з перервою, під час Першої світової війни. Тому хронологія подій у кожній із цих частин України в кожен із періодів велася своя. А потрібна спільна, єдина! Видається, зводити докупи хронологію української історії останніх століть варто на основі григоріанського календаря, яким користуємося сьогодні ми чи, якщо хтось бажає, на ґрунті т. зв. новоюліанського календаря, який збігається з григоріанським і яким керується наразі більшість православних церков (до речі, відзначаючи Різдво Христове 25 грудня, а не 7 січня, як ми це робимо за інерцією і за московською традицією).
Тим більше, що згадані вище революційні події у Петрограді — це феномен не тільки російської, а й, власне, української історії. Десятки тисяч українців брали у них безпосередню участь, за вкрай рідкісним винятком — на боці революції, вбачаючи в ній засіб визволення України від соціального та національного гноблення та передумову ствердження Української держави, бодай у вигляді автономної республіки.
Це, як на мене, ще одна підстава вести мову не про Лютневу і не про Лютнево-березневу, а про Березневу революцію, демократичні інтенції якої звів нанівець «жовтневий переворот» (саме так його кілька років називали Ленін, Троцький і Сталін). Якщо на події осені 1917-го в Петрограді й Москві дивитися з огляду історичної науки, то матимемо суто контрреволюційний, антидемократичний акт...
Я не можу винести остаточний присуд у цій справі, тому висловлюю власну точку зору та виношу проблему на обговорення, в якому, сподіваюся, візьмуть участь читачі газети «День».
Хочу лише зауважити, що у мене склалося враження, що термін «Лютнева революція» так міцно ввійшов у практику тому, що саме його вжив у 1938 році Сталін у «Короткому курсі історії ВКП(б)». А відомо, що будь-яке відхилення від «Короткого курсу» (який потім перетворився на «Історію КПРС») вважалося антипартійним й антидержавним виступом — з відповідними наслідками... І ще одна деталь: Сталін постійно писав слово «лютнева» у назві революції з малої літери, бо ж із великої літери могла бути тільки «Жовтнева соціалістична революція», оскільки майбутній «вождь народів» брав таку-сяку участь в її організації...
То чи не час відходити від сталінських догм геть у всьому?
Немає коментарів:
Дописати коментар