Так склалося, що коли ведуть мову про українську національну інтелігенцію (чи, що майже те саме, національну інтелектуальну еліту), то зазвичай мають на увазі інтелігенцію гуманітарну. Така вже усталена традиція. І не в останні десятки років, а ще наприкінці ХІХ століття. Коли «українським питанням» справді переймалися майже самі лише високоосвічені гуманітарії, а ще земці, лікарі та агрономи (внаслідок своєї близькості до «простого народу»). Так і повелося, звідти це бачення «перестрибнуло» у наші часи. При цьому зі зрозумілих причин досвід 1920 — 1930-х років, коли ситуація почала докорінно змінюватися, був викреслений із суспільної свідомості, образно кажучи, «винесений за дужки».
Це дається взнаки до сьогодні. За інерцією перед інтелігенцією речники влади ставлять завдання щодо відродження і розвитку єдиного гуманітарного та інформаційного простору, мови, культури та інших соціогуманітарних аспектів. А на додачу ще називають завдання розвитку природничої («точної») науки, високих технологій, медицини, негуманітарних галузей освіти... Взагалі, складається враження, що «нагорі» вважають: із цими завданнями краще впорається бюрократичний апарат, аніж національна інтелігенція, бо вона, крім проблем мови та культури, нічого не бачить і не знає...
Тим часом національна інтелігенція завжди, якщо, звісно, йдеться про модерну націю, а не заблукалий на манівцях історичного часу етнос, — це далеко не тільки гуманітарії, медики чи освітяни, ба навіть військові. З іншого боку, природнича («точна») наука і технологічна сфера («прикладна наука») ніде не є самі по собі підґрунтям ефективного національного розвитку.
Проведемо такий експеримент: уявімо, що в Україні створено цілісний гуманітарний простір, всюди, в тому числі й на радіо і телебаченні, звучить літературна українська мова, лунає чудова національна музика, виходять друком численні талановиті художні книжки... А тим часом у світовому розподілі праці країна грає роль сировинного додатка. Бо частка наукоємного і просто кінцевого продукту у промисловості близька до нуля. Експортує така держава чимало: неперероблену сільгосппродукцію, корисні копалини, ліс-кругляк, металеві заготовки — плюс... свої найкращі уми, яким тут нічого робити. В тім числі гуманітаріїв — мудрагелі шукають інтелектуальної поживи там, де буяє справжнє, повномірне національне буття.
Як на мене, це просто-таки жахлива картина, чи не так?
Утім, жахає й інша, начебто протилежна картина — перетворення України на технократичну державу, де успішно працюють численні наукоємні виробництва, де провідні світові концерни створили свої філії, де на експорт ідуть прилади, автомобілі, кораблі, літаки, ракети тощо. Бо в такому разі теж матимемо відплив найкращих мізків, тільки з іншою мотивацією. Адже інтелігенція в суто технократичній державі цінує лише високу платню і можливість цікаво працювати, а таких спокус за межами нашої країни — у «старій» Європі чи Північній Америці завжди вистачатиме. Отож, «ґуд бай, Україно, для нас головне — це пізнавальний інтерес, добре підживлений фінансами; і де краще платять, там наша батьківщина, ми — ландскнехти науки і техніки».
І хоча в обох окреслених — крайніх — випадках загальна маса населення, очевидно, матиме непоганий, десь так середньоєвропейський, добробут, чи не зникне у такої країни стратегічна перспектива повноцінного розвитку?
Інакше кажучи, цілісний організм національної інтелігенції — це симбіоз (і водночас до певної міри конкуренція) гуманітаріїв (від філософів до поетів, від адвокатів до художників) та природничників і «технарів» (від астрономів до спеціалістів з електрозварювання та експлуатації залізниць). Так само і національна культура включає в себе, за великим рахунком, і мистецтво, і науку. Понад півстоліття тому Чарльз Персі Сноу занадто рішуче, видається, проводив між ними вододіли у вже класичній книжці «Дві культури і наукова революція». Все ж існують певні спільні підвалини, ментальні лейтмотиви, соціально-психологічні настанови, які лежать в основі всіх видів творчості, тим більше на певному національному підґрунті. Але то вже інша тема.
Та повернімося до традиції вбачати в національній інтелігенції самих лише гуманітаріїв. Ще за часів Миколи Кибальчича та Левка Мацієвича було дещо інакше. А надто пізніше, з 1917 — 1918 років, а потім у добу «українізації».
Такі специфічні докази, як документи ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, засвідчують: «українські буржуазні націоналісти» вміли не тільки гарно співати, а й робити літаки, вивчати будову атомного ядра та біохімічні процеси. Тому й репресії радянська влада постійно спрямовувала на те, щоб вилучити з числа наукової і технічної інтелігенції «осіб, заражених націоналістичним духом». У 1930-х такі вилучення виливалися в масові розстріли та відправку до ГУЛАГу, в 1960 — 1970-х — у «точкові» арешти, масштабне створення перешкод для захисту дисертацій і кар’єрного зростання, масове «профілактування»...
Назагал, без науки і технологій у сучасному світі — за винятком кількох украй маргіналізованих країн третього світу — неможливе таке обов’язкове підґрунтя повноцінного національного життя, як виробництво валового національного продукту національною ж економікою. Вже тому та частина інтелігенції, яка безпосередньо чи опосередковано «зав’язана» на соціально-економічне життя країни, включаючи також процеси відтворення робочої сили через систему освіти й медицини, також об’єктивно має бути національною. Це просто два виміри цілісного — для «нормальних» націй — суспільного життя. Відтак відновлювати і творити потрібно весь національний інтелектуальний простір. Нехай при цьому представники «двох культур» донесхочу чубляться й дискутують одне з одним, але — докладаючи спільних зусиль до творення модерної країни, де в пошані розум і порядність — чільні чесноти інтелігенції, хоч би в якій царині вона працювала. Яким чином цього можна досягнути на практиці — інша тема, яка потребує серйозних досліджень, тут же відзначу: лише тоді матимемо, нарешті, нормальну українську націю і — що не менш важливо — компетентних лідерів цієї нації.
КОМЕНТАР
«ЯК ВІДТВОРИТИ ПРОШАРОК ІНТЕЛЕКТУАЛІВ»
Євген ГОЛОВАХА, заступник голови Інституту соціології НАН України:
— Щодо категорії інтелігенції, то тут існують досить різні точки зору, адже вона дуже складна. У світовій практиці такої категорії немає. Там є категорія інтелектуалів. Тобто йдеться про людей, які займаються висококваліфікованою розумовою працею і, до того ж, займають таку позицію в суспільстві, яка дає їм змогу не тільки виконувати висококваліфіковані обов’язки, а й грати роль певних авторитетів. Це насамперед професура, представники сфери духовного життя, мистецтва, культури. Це люди, які створюють нове, створюють, якщо хочете, нові смисли. Але в Росії в XIX столітті на базі цієї категорії інтелектуалів виникла така категорія, як інтелігенція. Цю категорію наситили певним змістом: мовляв, інтелігент є начебто кимось більшим за інтелектуала. Інтелектуали створюють нові напрями розвитку культури, науки і мистецтв, а в Росії до цього була додана ще й певна духовна місія — надавати суспільству певний духовний поштовх, тобто виводити його за межі практики і прагматики. Отже, російська інтелігенція — це люди, які створюють духовний світ суспільства. В Радянському Союзі інтелігенцією вважалися просто люди з вищою освітою. Їх так і називали — трудова інтелігенція.
Тому ми маємо обирати або світову традицію, яка ґрунтується на терміні інтелектуалів, або російську дореволюційну традицію, в якій було вироблено нове поняття — інтелігенції, тобто місіонерів. Або ж можна відштовхуватись від поняття інтелігента як просто людини з вищою освітою. Щоправда, зараз, з огляду на те, що якість вищої освіти погіршилася, називати людей, які просто мають диплом, інтелігентами важко.
Але я проти російського месіанства. Переконаний, що ні в кого немає місії. Немає місії ні в сантехника, ні в керівника держави, ні в інтелектуала. Якщо керуватись терміном місії, то створюється певна квазірелігія. Інтелектуалів не треба ні демонізувати, ні ідеалізувати, щоб потім обвинувачувати в тому, що вони, мовляв, не можуть вивести націю з проблем. Інтелектуали в Україні є в різних сферах життя. Але слід визнати, що цей прошарок дуже тонкий з певних причин, а саме — периферійності України в російській та радянській імперіях, винищення прошарку найбільш незалежних, розвинутих інтелектуалів у добу репресій. Вважаю, що завдання нашої вищої освіти полягає в тому, щоб сприяти відтворенню цього прошарку, адже без нього не буде виконано головної функції інтелектуалів — виробити ціннісну, духовну та етичну програму розвитку суспільства.
Одна з проблем наших інтелектуалів полягає ще й у тому, що у них не виробилось усвідомлення власної незалежності від влади. Наша інтелектуальна еліта ще переважно занадто залежна від держави і не зовсім здатна до самостійної діяльності. Тільки по-справжньому незалежний інтелектуал здатен створити те, що потребує суспільство, а не те, що нав’язано владою.
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета:
Немає коментарів:
Дописати коментар