Ця історія сталася якраз тоді, коли вшановували Ігоря Лосєва – першого лауреата премії Джеймса Мейса. Один український журнал (називати його не стану, бо з того часу там змінилося аж дві команди, тому нинішній де-факто не має до колишнього жодного відношення) надрукував статтю «Точки відліку трагедії». Її автор (прізвище теж називати не стану, бо не знаю його подальшої долі в останнє п’ятиліття, та й не у прізвищі справа, а в явищі) спромігся у присвяченому Голодомору короткому тексті сконцентрувати унікальну кількість нісенітниць. І при цьому одразу ж поставало питання: чи читав щось автор з компендіуму загальнообов’язкових для культурної людини текстів на цю тему? Чи вивчав міжнародно-правові документи? І чи чув – хоча би краєчком вуха – щось про дослідження Рафаеля Лемкіна та Джеймса Мейса, про присвячені Голодомору статті та книги, які вийшли друком у перше десятиліття 2000-х?
Ось лише деякі тези тієї статті, які характеризують її як не просто вияв чиїхось індивідуальних дурощів, а як певне суспільно значуще явище.
«Певна річ, ніхто українців як етнічну спільноту винищувати не збирався. Й це аргумент в арсеналі однієї зі сторін [заперечувальників оцінки Голодомору як геноциду – С.Г.] справді безпрограшний, якщо оцінювати питання з формального боку», - писав автор статті. Насправді зовсім не «безпрограшний». У Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» сказано, що під геноцидом розуміються певні дії, «чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». Ось так: «частково». При цьому українців більшовики нищили і як етнос, і як націю, обґрунтування чого ми знаходимо у текстах Джейсма Мейса, а під правовим оглядом за рік до описуваних подій це було зроблено знаним правозахисником Євгеном Захаровим й іншими.
«Паростки ідей політичного і соціального українства були ще дуже кволі», - пише автор статті. Що таке «соціальне українство»? Для мене і тоді, і зараз це загадка (навіть в Інтернеті таке поняття не вдалося знайти). А от щодо «кволості» українства політичного… Володимир Затонський, один із знаних діячів КП(б)У, писав 1920 року Леніну: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть». Лідери більшовиків узяли це до уваги; Ленін і Троцький ініціювали НЕП й українізацію, після чого їм удалося впоратися з Україною та ствердити в ній свою владу на основі компромісу з місцевими лівими силами. Сталін теж взяв цю тезу до уваги, справедливо вважаючи УСРР найслабшою ланкою Радянського Союзу. «Вождь народів» у листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року аж двічі повторив, що «ми можемо втратити Україну». І зовсім не було українське селянство тоді таким «патріархальним», як стверджував автор статті, - досить сказати, що створена на початку ХХ століття українська кооперація вижила у часи світової за громадянської воєн і розвинулася за умов НЕПу; наприкінці 1920-х різними формами кооперації було охоплено 3,1 млн. селянських дворів Радянської України з 5,1 млн. Це, на відміну від колгоспного ладу, була добровільна кооперація як форма самоорганізації українського селянства за умов бодай і контрольованої «згори», але ринкової економіки. Яка ж «патріархальність»?
«В довоєнному СРСР просто не ставилося національного питання як такого», - писав далі автор статті. Ага, і ліквідації польських та німецьких національних районів і сільрад не було, і депортацій поляків, інгерманландців чи корейців, і припинення наприкінці 1932 року українізації Кубані з тим, щоб через п’ять років усіх козаків записати, всупереч їхній волі, «росіянами», і національну приналежність наприкінці 1930-х не почали у паспорти записувати за фактично запозиченим у «німецьких колег» принципом…
І, нарешті, чи не головний «перл» статті: «Сам термін "геноцид" запровадили до політичного та дипломатичного обігу єврейські публіцисти в післявоєнний період стосовно лише долі єврейської етнічної спільноти в роки Другої світової війни». По-перше, не «публіцисти», а юрист Рафаель Лемкін запровадив термін «геноцид», і не в післявоєнний час, а в роки війни. По-друге, стосувався цей термін не лише євреїв (збірка статей Лемкіна про геноцид вірмен стала чи не основним аргументом для юридичного визнання цього факту парламентами низки держав). По-третє, Рафаель Лемкін чітко визначив більшовицькі злочини проти українців, сконцентровані в феномені Голодомору, як «класичний приклад геноциду» й мотивував це вагомими аргументами (класичний текст Лемкіна був опублікований в Україні якраз за рік до описуваних подій і мав широкий суспільний резонанс).
На загал, усе написане у тій статті не вартувало б згадки сьогодні (бо ж чи мало невігласів і просто дурників, і серед «експертів», і серед редакторів?), якби не численні повторення тих самих чи схожих сюжетів і тверджень різними авторами у різних мас-медіа та соціальних мережах. І якби й досі аргументи Рафаеля Лемкіна та Джеймса Мейса нерідко не «виносилися за дужки» (причому не зі злої волі, а від неосвіченості) не лише журналістами, а деким із осіб, що претендують на звання науковців. І при цьому неосвіченість зазвичай поєднується з апломбом і безапеляційністю тверджень…
Отож, як на мене, сьогодні у належному осмисленні глибин української національної катастрофи – Голодомору – та подоланні постгеноцидної травми (а вона досі резонує у значній частині соціуму) нам усім заважають не лише відверті українофоби, а й самозакохані наче-інтелектуальні жевжики.
https://day.kyiv.ua/uk/blog/istoriya/lemkin-meys-i-zhevzhyky
Сергій Грабовський, 26 листопада, 2016
