Гадаю, що багатьом із нас не раз
доводилося чути популярний нині зворот «я вас почув(ла)». Не знаю, як для кого,
а для мене він означає таке: «Я чую тільки себе».
Та невже нам і справді
затишно в цих деформованих стосунках «Я і Ти»?
Будьмо відвертими, коли-не-коли нам
зненацька таки спадає на думку, що ми є сповна неподільними й самодостатніми
створіннями, а наше життя всуціль неперевершене та досконале. Тоді чому ж нам
вряди-годи так кортить звертатися до когось/чогось іншого? І, погодьмося, не
тільки весь час казати слово «Я», а й вимовляти слово «Ти». Але Мартін Бубер
стверджує, що ми є цілісним єством тільки тоді, коли опиняємося в особливій царині
стосунків «Я — Ти». Та ким же є той загадковий Ти? І що нам від нього потрібно?
Чи, може, ми приміряємося його інтерпретувати як якусь предметність? Як би ото
навчитися розуміти та вловлювати внутрішній стан того Ти?
У стосунку «Я — Ти» Бубер знаходить
два визначальних ставлення людини, два способи, якими кожен спроможний
підступити до підвалин власного існування. Одне з них — взаємини «Я — Ти», інше
— «Я — Воно». Та не всякий зв’язок між людьми зводиться до стосунків «Я — Ти».
Так само не будь-які відносини зі світом живих істот або речей вичерпуються
взаєминами «Я — Воно». Відмінність, схоже, полягає в актуалізації відкритості,
прямолінійності та взаємності. Це може статися не лише між людиною та людиною,
а й між людиною та, приміром, деревом, кішкою, витвором мистецтва, власне
кажучи, всім тим, що окреслюється словосполученням «вічне Ти».
І навпаки, стосунки «Я — Воно» є
достеменним взірцем суб’єкт-об’єктних відносин, коли хтось зацікавлено
використовує інших, неважливо, особи це чи речі, й не дозволяє їм постати в
усій повноті унікальності. Неважко помітити, що взаємини «Я — Ти» і «Я — Воно»
перебувають у незмінному чергуванні. Людина не здатна простою силою волі чи
настирливістю зродити стосунки «Я — Ти». Їй доводиться безперестанку прагнути
знову й знову вишукувати близькість та довірливість із кожним Ти й таким чином
надавати світові й собі сенсу.
Людина не здатна простою силою волі чи
настирливістю зродити стосунки «Я — Ти». Їй доводиться безперестанку прагнути
знову й знову вишукувати близькість та довірливість із кожним Ти й таким чином
надавати світові й собі сенсу
Отже, сам світ постає перед нами у
двоїстості. Так само двоїстим є й наше ставлення до нього. Важливе місце в
цьому світі посідають кардинальні слова або навіть цілі словесні пари: «Я —
Ти», «Я — Воно (Він, Вона)». Бо ж не існує жодного Я самого по собі. Буває лише
засадниче «Я — Ти». Той хто проголошує слово «Ти», має справу не з якимось
об’єктом, аби справдити його в дослідницькому досвіді. У кожному разі я поринаю
у сферу винятковості, коли зустрічаю когось, до кого промовляю Ти й не ставлюся
до нього як до речі.
Таким чином, у процесі становлення Я
завше відкривається незбагненне Ти, а будь-яке дійсне життя перетворюється на
зустріч. Поміж Я і Ти не стоїть жодне поняттєве відношення, попереднє знання,
аніяка фантазія, мета чи пожадання. Натомість ідеться про милість і любов,
позаяк Я всякчас відповідальне за Ти. Саме в цьому й полягає рівність люблячих
істот. Фактично ще змалечку кожен індивід потребує зв’язку з Ти. І тільки-но
йому випадає натрапити на те бажане Ти, як він одразу ж перетворюється на Я.
Між Я і Ти миттєво вибудовується характерний зв’язок, який Бубер іменує Духом.
Це ніби кров чи повітря, без яких несила жити.
Безсумнівно, свавільній людині така
зустріч недоступна. Її лише лихоманить у власному світі, бо ж вона освоїлася
нехитро користуватися іншими. Проте будь-хто ще не є самодостатньою особою,
самовладною чи дійсною, якщо не помічає своєї двоїстості.
Можна помилково вимислити, що тут
ідеться про щось на кшталт зречення від власного Я чи від інстинкту
самоутвердження. Та варто, либонь, спробувати відступитися від жадання володіти
геть усім на світі, як розумієш: вічне Ти повіки не зможе стати підневільним
Воно. Його ж бо ніколи не ввігнати в міру чи межу, бо Ти безмірне й безмежне.
Його не вдасться узагальнити через суму властивостей або розпізнати в досвіді.
Втім, іноді стається так, що Я
розбухає настільки, що блокує звернення до Ти. Тоді людське існування стає
кволим, а в приватному чи соціальному житті з’являється прикра недостовірність.
Збіжні випадки нагадують відмінності між діалогом і монологом: другий тільки
маскується під перший, продовжуючи абсолютизувати Я й знецінювати Ти.
«Усяке істинне життя — це зустріч», —
не втомлюється повторювати Бубер. Це означає, що лишень у мить переживання
наявності Ти ми наново здобуваємо Я.
Тарас Лютий
Також читайте статті нашого колеги
Тараса Лютого за посиланням:
“Мій Чужий” http://m.tyzhden.ua/column/205021
і всю його колонку http://m.tyzhden.ua/column/byAuthor/1893
або за посиланням: http://tyzhden.ua/Author/1893/Column/
та публікації: http://tyzhden.ua/Author/1893/Publications/
Немає коментарів:
Дописати коментар