Наприкінці лютого я брав участь у конференції, що проходила у Чернівцях. Місто справило на мене дуже приємне враження. Повільно, але доволі впевнено Чернівці прокидаються від летаргії радянського панування.
Коли у 80-х це місто відкривав для себе німецький історик Карл Шльоґель, його вразила глибока провінційність міського життя.
На початку ХХ століття тут видавали п’ять щоденних газет німецькою мовою (без урахування вечірніх випусків), а в найкращих кав’ярнях міста викладали понад 100 газет і журналів. Чернівецькі газети читали навіть у європейських столицях. Освічені чернівчани знали всі філософські і літературні новинки Європи, у них, за словами Шльоґеля, було «сусідське ставлення до того, що думають і пишуть у Бухаресті, Відні та Берліні. Без жодних зусиль і з великою безпосередністю на цьому пагорбі над Прутом приймається те, що виникло дуже далеко…».
У Чернівцях перетиналися й співіснували різні культури і мови. У 1930 році з 120-тисячного населення 45 тисяч становили євреї, 30 тисяч – румуни, близько 14 тисяч – русини, 12 тисяч – поляки і майже 18 тисяч – німці. Тут виник «найсхідніший німецький університет Європи» (звичайно, не за національною, а радше за мовною і культурною ознакою).
Коли сюди прийшла радянська влада, місто втратило свою культурну особливість. Східний форпост європейської культури перетворився на західний форпост радянської імперії. Шльоґеля тоді, у 80-х, вразило, що в місті він не міг знайти жодної книжки про Чернівці. Цьому було просте пояснення: «Навряд чи туристичні організації прагнуть сховати від усіх цю найсхіднішу столицю Габсбургів. Усе набагато простіше: для них це просто маленьке українське провінційне місто, що залишилося на краю світу. Куди газети з Москви доходять у невеликій кількості та із запізненням. Їхньою мрією є не габсбурзьке місто, а житловий квартал на околиці, в полі». Здається, що дух великого міста пішов у небуття. «Ніде в світі немає такої кількості світських закладів – кінотеатрів, шахових клубів, басейнів, музеїв, - де над входом можна побачити столітні фрески та мозаїки».
З тих пір багато що змінилося.
Фасади старих будинків потроху відновлюються, храми повертають релігійним спільнотам. У місті відбувається цікаве культурне і наукове життя. Я із задоволенням це відчував, спілкуючись із колегами чи блукаючи вуличками старого центру. Одна з цих вуличок вивела мене до вишуканого готичного собору. Храм виглядав не дуже привітно (вибиті вікна, зачинені двері і замкнена металева брама перед собором). З напису я дізнався, що переді мною католицький костел Серця Ісуса. Я вже думав йти далі, аж раптом до мене обізвався чоловік з інтелігентним виразом обличчя. Його українська мала помітний польський акцент. Чоловік виявився священиком невеличкої парафії (приблизно у 50 осіб). Він запропонував показати храм, і я з радістю погодився. Відімкнувши спочатку браму, а потім двері собору величезним ключем, священик (як я дізнався трохи згодом – отець Станіслав) провів мене всередину. Ми розговорилися. Перший камінь собору було посвячено 7 червня 1891 року. Вже через три роки була зведена велична споруда за проектом чернівецького архітектора професора Ляйцнера. Віконні вітражі привезли з Ґротова (Польща). Стіни храму розписав художник Каша з Миколаєва, автором головного вівтаря й амвона став австрійський майстер Штуфлесер, а орган було виготовлено у Німеччині (на заводі Рігера в Едендорфі). Дзвони привезли з Единбурґа (найбільший із трьох назвали «Серце Ісуса»). Будівля собору була освячена 25 жовтня 1894 року. Храм функціонував до 1945 року, коли його закрила радянська влада. У 1960 році у приміщенні собору вирішили розмістити державний обласний архів. Для цього було споруджено два залізобетонних перекриття, між колонами собору побудували цегельні стіни. Були знищені вітражі вікон, вівтар і орган (один із найкращих у Європі), годинник зі срібними таблицями, дзвони і церковне начиння…
Тільки у 2010 році собор повернули віруючим. Але неприємні пригоди продовжувались. Як розповів мені отець Станіслав, гроші, що довго збирали на реставрацію (вдалося зібрати 83 тисячі доларів) пропали: «збанкрутів» банк, в якому вони зберігалися, а оскільки рахунок належав не приватній особі, їх так і не вдалося повернути (навіть 200 тисяч гривень, що гарантує держава). Сьогодні, попри всі випробування, тривають реставраційні роботи. Правда, дуже і дуже повільно (брак коштів). У відновленні собору беруть участь містяни різних конфесій, навіть атеїсти. Всі вони відчувають, що роблять важливу і корисну для міста справу…
Після досить тривалої розмови ми спустилися у підземелля храму. Стіни підземної каплиці були обкладені новою червоною цеглою, було видно, що приміщення після капітального ремонту. По обидва боки від Розп’яття - скляні стіни, за якими виднілися складені цинкові гроби. В них містяться останки 60 польських солдатів-католиків, загиблих під час Першої світової війни. Наприкінці 50-х років під час реконструкції собору під архів останки солдатів перепоховали: їх перенесли з храмового цвинтаря до підземної каплиці і вхід замурували. І тільки кілька років тому вхід знову було відкрито. Цікава деталь - радянська влада після перепоховання останків загиблих солдатів встановила меморіальну мармурову табличку (скажімо, 50х100 сантиметрів), де було вказано: «Здесь захоронены 60 польских солдат, погибших в войну 1914-1917 гг.». Коли мур розібрали і табличку перевернули – виявилося, що насправді це плита з румунської могили початку ХХ століття, яку вкрали на цвинтарі. Ми не знаємо імен цих людей. Ми не знаємо обставин їхнього життя і їхньої смерті. Але ми знаємо щось, що більше за життя і смерть…
Коли я після розмови з отцем Станіславом блукав старими вуличками, мене не відпускали думки про побачене і почуте.
Храм, над яким працювали провідні майстри з усієї Європи і в якому протягом 50 років щодня служили святі меси. Тут при бічних вівтарях на Різдво влаштовували вертепи. На святкових службах, крім органу, часто грав малий оркестр під керівництвом органіста Зажимського.
Потім, з приходом радянської влади, – варварське знищення всього внутрішнього убранства, всього колишнього життя. Обласний архів під готичним склепінням і над кістками замурованих у підвалі польських солдатів. Збиті вітражі, замальовані настінні розписи, знищений орган. А в останнє десятиліття - втрата грошових збережень, підступність і жадібність одних людей, щирість та жертовність – інших. Як це схоже на всю нашу історію останнього сторіччя… Але храм все-таки відроджується. Попри всі несприятливі обставини. І це дає надію…
P.S. Посилання на сайт костелу Найсвятішого Серця Ісуса www.serceisusa.org
Рершоджерело статті А. Баумейстера, газета “День”: https://day.kyiv.ua/uk/blog/polityka/poranene-serce
Немає коментарів:
Дописати коментар