Так склалося, що коли ведуть мову про українську національну інтелігенцію (чи, що майже те саме, національну інтелектуальну еліту), то зазвичай мають на увазі інтелігенцію гуманітарну. Така вже усталена традиція. І не в останні десятки років, а ще наприкінці ХІХ століття. Коли «українським питанням» справді переймалися майже самі лише високоосвічені гуманітарії, а ще земці, лікарі та агрономи (внаслідок своєї близькості до «простого народу»). Так і повелося, звідти це бачення «перестрибнуло» у наші часи. При цьому зі зрозумілих причин досвід 1920 — 1930-х років, коли ситуація почала докорінно змінюватися, був викреслений із суспільної свідомості, образно кажучи, «винесений за дужки».
Це дається взнаки до сьогодні. За інерцією перед інтелігенцією речники влади ставлять завдання щодо відродження і розвитку єдиного гуманітарного та інформаційного простору, мови, культури та інших соціогуманітарних аспектів. А на додачу ще називають завдання розвитку природничої («точної») науки, високих технологій, медицини, негуманітарних галузей освіти... Взагалі, складається враження, що «нагорі» вважають: із цими завданнями краще впорається бюрократичний апарат, аніж національна інтелігенція, бо вона, крім проблем мови та культури, нічого не бачить і не знає...
Тим часом національна інтелігенція завжди, якщо, звісно, йдеться про модерну націю, а не заблукалий на манівцях історичного часу етнос, — це далеко не тільки гуманітарії, медики чи освітяни, ба навіть військові. З іншого боку, природнича («точна») наука і технологічна сфера («прикладна наука») ніде не є самі по собі підґрунтям ефективного національного розвитку.
