Письменниця про незалежність як умову самопізнання, українсько-польський вузол, нереалізованість і страх
Поняття «української ідеї» в українському дискурсі зазвучало 1992 року з моєї «подачі», і я усвідомлювала, що роблю. До того часу я вже видала дослідницьку монографію «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», в якій арґументувала, що це таке в історико-філософському сенсі — не з погляду політології, а саме як рефлексія над сутністю і сенсом національного буття. Але саме поняття озвучила ще раніше, наприкінці серпня 1990 року, на Першому Конгресі Міжнародної асоціації україністів — мала там виступ про українську ідею та її пошуки в історії української думки, він потім ще був надрукований у журналі «Радянське літературознавство», здається, якраз тоді перейменованому на «Слово і Час». А Конгрес той був для тодішньої України епохальна подія, на нього вперше вільно поприїздили наші інтелектуали з еміграції, зокрема Юрій Шевельов, з яким ми там і познайомилися, і там був справжній аншлаг, національне відродження в мініатюрі, купа молоді в залі — ох як українські еліти тоді вирували… Ну і я, молода й гарна, на всю ту новочасну соборну Україну голосом, який зривався від хвилювання, озвучила концепт, і це мало резонанс — що називається, широкий відгук у вузьких колах. Але я ще тоді застерігала, що національна ідея — це чисто філософське поняття.


