Підсумки року та майбутнє, яке ми обираємо від Андрія Баумейстера: тривога, виклик, боротьба.

Мои итоги уходящего 2016 года. То, что кажется мне наиболее важным и значимыми.

1. В этому году явно обозначился кризис европейской идеи, уязвимость универсальных ценностей. Жан-Клод Юнкер назвал это "экзистенциальным кризисом Европы". Некоторые говорят о провале неолиберального проекта, но я считаю, что подобные оценки преувеличены. Скорее, проект либерализма (правильнее было бы употреблять это слово во множественном числе, но я для простоты употребляю singularis) переживает сегодня очень непростые испытания. Одна из причин, по моему мнению, состоит в том, что именно либерализм в последние десятилетия узурпировал право на универсальные ценности и теперь страдает от собственной надменности и самоуверенности.

2. В этом году поразила удивительная мировоззренческая уязвимость Запада. В политических кругах и в западных СМИ все время говорят о российской пропаганде. Палата представителей конгресса США даже недавно приняла 93-страничный законопроект с такими формулировками: Россия "манипулирует средствами массовой информации и финансирует агентов влияния, оказывая скрытое влияние на народы и правительства". Конечно, это так. Но вопрос в другом. Почему граждане благополучных западных стран вдруг начали демонстрировать такую податливость на российскую пропаганду? Как получилось, что правительства стран с лучшими мировыми университетами и лучшими интеллектуальными элитами признаются в своей идеологической несостоятельности? 2016 год показал целый ряд просчетов и даже провалов западных элит. Именно это вызывает удивление. 2017 год должен стать годом исправления ошибок.

3. Европа не справилась с миграционным кризисом. И это показало еще одну уязвимость Запада. Справиться с этим кризисом - задача, отложенная на ближайшие годы.

4. 2016 год - это год арьергардных боев "Украины прошлого". Все то, что до сих пор называлось "украинской политикой" и "украинскими политиками" воспринимается как старый и ненужный хлам. Электронные декларации показали уровень жадности и примитивизма этих людей, их недоверия к тем государственным институциями, которые они же сами и представляют. Когда, например, главные финансисты держат свои сбережения в иностранной валюте и дома (!), это о многом говорит.

5. 2016 год - это год новых надежд, в первую очередь надежд на другую Украину, - на страну активных и талантливых людей. Этот год показал, что таких людей у нас не мало. Но их интересы и ценности еще не представлены на политической уровне. Ближайшие годы должны стать временем политического обновления.

Одно из книжных событий года - выход в свет книги немецкого историка Карла Шлегеля "Украинский вызов" (Дух и литера, 2016 год). В этой книге Шлегель говорит о появлении Киева на политической и ментальной карте Европы. Украина становится новым топосом, важным местом, где решается судьба Европы - и в политическом, и в идейном, и в ценностном плане. И это вызов для всех нас, для тех, кто сегодня на разных уровнях и в различных видах деятельности отвечает за реализацию общей для нас задачи.

Некоторыми наблюдениями я поделился в статье (статья под картинкой "Детальніше"). Надеюсь, что следующий год станет для нас первым годом настоящего прорыва.

Під ялинку: перспектива України та метаантропологія від Назіпа Хамітова (відео)

У своєму інтерв'ю доктор філософських наук, професор і співробітник Інституту філософії Назіп Хамітов в ефірі Ukrlife.TV розповів про філософський цивілізаційний проект майбутнього Україні, спираючись на свій підхід у філософській антропології під назвою метаантропологія.

Також Назіп Хамітов веде телепрограму «Мистецтво життя з Назіпом Хамітовим» на телеканалі ЦК (КДР ТРК), де піднімає разом із відвідувачами багато філософських та політичних тем. Ці відео ви можете переглянути на каналі за посиланням: https://www.youtube.com/user/VselenaInc/videos 

Запис Ukrlife.TV:

Алеппо, Донбас і релігія: про роль церков коментує Людмила Филипович

Людмила Филипович, завідувач відділом філософії та історії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ - коментує для “Радіо Свобода”:

...Якби очільники християнських церков справді були такими впливовими і всесильними, то хіба б допустили вони бомбардування Алеппо?! Якщо московське православ’я таке впливове, то чому почався і триває конфлікт на сході України?! Чому там гинуть люди щодня – українці на нашій українській території? Хіба не мета християнства – мир і любов?...Врешті Господь запитає саме з них, із лідерів християнських церков, чому вони допустили вбивство і смерть тисячі людей, невинних дітей....

Євген Бистрицький: інтерв'ю Ukrlife.TV про підсумки 2016 роки в Україні

Завідувач відділом філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С. Сковороди, виконавчий директор міжнародного фонду "Відродження" та доктор філософських наук Євген Бистрицький в своєму інтерв'ю каналу Ukrlife.TV підвів підсумки 2016 роки в Україні, розповів про діяльність фонду "Відродження" та роль громадських організацій в процесі проведення реформ в Україні.

14:33 - Децентралізація в Україні та інші реформи

27:58 - Про міністрів-технократів

37:29 - Про свободу слова

49:47 - Націоналізація ПриватБанку

58:48 - Прогноз від Євгена Бистрицького

Чому філософію необхідно вивчати в школі?

В якому віці починати займатися філософією? Філософія не знає вікових і професійних обмежень. Аристотель став учнем платонівської Академії в 17 років. Натомість видатний філософ-неоплатонік Плотін знайшов свого вчителя Амонія й розпочав під його керівництвом філософські студії майже тридцятирічним зрілим чоловіком. У ХІІІ столітті на факультеті мистецтв (базовому факультеті для середньовічної університетської освіти, на якому власне й викладалася філософія) навчалися юнаки віком від 15-16 років. Наприклад, Тома Аквінський розпочав своє навчання в Неаполітанському університеті у 15-річному віці (де йому довелося читати природничо-філософські твори Аристотеля).

Як вибратися з відра або синдром краба

Чому нам не вдається досягти успіху? Чому успішні люди в нашому суспільстві наштовхуються на “палки в колеса”? Чому в нас працює “синдром краба”? Андрій Баумейстер розмірковує на шпальтах свого блоґу на сайті “День”.

Відкритий лист - прохання підтримки у порятунку відомої пам’ятки архітектури – Староакадемічного (Мазепиного) корпусу

Шановні друзі Києво-Могилянської академії! Будь ласка, підтримайте порятунок Мазепиного корпусу - поставте свій підпис під відкритим листом! Відкритий лист до співгромадян "Могилянка потребує невідкладної допомоги держави у порятунку відомої пам’ятки архітектури – Староакадемічного (Мазепиного) корпусу"

Анонс! Пригоди Ньютона-філософа в єврейській думці XVIII – початку XIX ст.

СЕМІНАР ДОСЛІДНИКІВ

СХІДНИХ ФІЛОСОФІЙ

Засідання CІ

Тема доповіді:

«Пригоди Ньютона-філософа в єврейській думці XVIII – початку XIX ст.»

Доповідач:

Малахова Катерина, 

к. ф. н., м. н. с.,

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ,

координатор спілки академічної творчої юдаїки «Самбатіон» в Україні

20 грудня 2016, 16:00

к. 327   

ЗАПРОШУЄМО УСІХ ЗАЦІКАВЛЕНИХ!

Див.:

www.tdsf.kiev.ua/

http://community.livejournal.com/ukr_asia_philos

http://www.facebook.com/OrientalPhilosophiesSeminarKyivUkraine

Проводять:

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України

відділ історії зарубіжної філософії

сектор історії східної філософії

  

Матеріали до доповіді

(из курса «Тик-тиккун: еврейские механики, моралисты и мистики о выпрямлении кривого», Санкт-Петербург, 2016)

Оригінальний файл із дуже цікавими ілюстраціями - за посиланням: http://www.tdsf.kiev.ua/news/seminar101.pdf

Сергій Йосипенко про українську інтелектуальну традицію та історію

Сергій Йосипенко, завідувач відділу історії філософії України, у розмові на Іdealist.media, розповідає про українську інтелектуальну традицію, потребу осмислити власної історії, побудувати власний рецепт модернізації, демократії та успіху української нації-держави, як політичної спільноти громадян, для яких вища цінність –  це свобода.

Інтелектуальна традиція  –  це, якщо говорити дуже загальним чином, наш зв’язок з минулим – наше ставлення до того, що було в минулому, наша оцінка до того, що було в минулому і наше уявлення, як це минуле впливає на нас.

Коли ми сьогодні починаємо міркувати про себе, про сьогоднішню ситуацію, про нашу ідентичність, про наше можливе майбутнє, або про варіанти майбутнього, до чого ми апелюємо, які ідеї, концепти ми використовуємо? Якщо ми апелюємо до того, про що говорили наші попередники в минулому, це означає, що наша традиція інтелектуальна у нас є, вона працює, вона нами задіяна і ми на неї спираємося. Добре це чи погано, воно в будь якому разі в нас є.

Справа в тому, що інтелектуальна традиція – це не є якась об’єктивна річ, яка існує сама по собі незалежно від нашої волі і, головне, уваги – незалежно від нашого звернення до неї. Більше того, інтелектуальна традиція, якщо говорити про національні, культурні, цивілізаційні традиції, потребує якогось суб’єкта, завжди це колективний суб’єкт, потребує колективного звернення і порозуміння, якщо ми звертаємося до того чи іншого мислителя, до тієї чи іншої праці, до тієї чи іншої ситуації. Ми розуміємо її значення, ми в цілому сходимося в тому, що це має значення для нашої історії, що це продовжує впливати на нас – хоча ми дуже по різному можемо дивитися і оцінювати тих чи інших акторів під час цієї події. На загал, можна назвати, наприклад, справу Дрейфуса для сучасної Франції. Це дуже віддалена річ, але та річ, яка визначила подальший розвиток і подальшу долю інтелектуальних дискусій, аргументів і тому подібних речей.

Тут ми, українці, маємо великі проблеми. Я буду говорити з позиції людини, яка все своє професійне життя займається інтелектуальною традицією країни і яка відчуває, що всі наукові здобутки,  –  а вони тут є,  – ніби повисають в порожнечі. Вони не є запитані. І я буду говорити від імені професіонала, який запитує себе, а чому так відбувається? Я можу запропонувати певні пояснення. Я говорив про колективного суб’єкта, який повинен осмислювати свою традицію, своє минуле і присвоювати собі якісь здобутки чи поразки минулого   – може бути так і так. Оцей колективний суб’єкт – це держава Україна, яка утворилася в 1991 році, утворилась не на порожньому місці, у дуже специфічний момент. Це наша доля, це добре, що це сталося в 1991 році, а не залишилось для майбутніх поколінь. Але держава Україна, я маю на увазі політичну форму держави-нації, коли ми всі усвідомили, що ми відтепер є громадянами України, що у нас є спільне поле, спільна відповідальність, спільне майбутнє як громадян цієї держави, як певної політичної спільноти. Вона успадкувала в момент свого народження певні проблеми. Які? Ми утворились не на порожньому місці, у нас уже є потужне минуле, ми про нього знаємо. Єдине, що ми не знаємо,  –  що з ним робити. Насправді ми не знаємо, чи нам відмовитись від нього і почати створювати наново, починаючи з 24 серпня 1991 року щось нове безпрецедентне чи повернутися назад і відтворювати те, що було у минулому. Для таких вагань, які я спостерігаю і сьогодні,  –  мені здається, що кожен, хто спостерігає за публічними дискусіями, вони це бачать,  – для таких вагань є об’єктивні підстави.

Інтерв'ю Мирослава Поповича: про українську владу, еліту, політичний клас, суспільство, війну і трошки про себе

Спілкування з людиною істинно інтелігентною та високоінтелектуальною – велике щастя і, на жаль, велика рідкість у наші дні. Мирослав Попович – останній із могікан універсальний інтелектуал, філософ, мислитель і просто неймовірно приємна у спілкуванні людина. Скажу лише, що він – перший мій співрозмовник, хто на прощання поцілував руку мені і нашому фотографу Марії. Таких людей уже не роблять… А треба починати робити! Ось про це – про модернізацію України й українців – як найважливішу умову нашого виживання, журналісти "Мир" говорили із  академіком, доктором філософських наук, директором Інституту філософії Мирославом Поповичем.

Републікуємо їхнє інтерв'ю із нашим директором.

Анонс: семінар з політичної філософії "Теорія глобальної справедливості як спроба реабілітації лібералізму"

Семінар з політичної філософії збирається на чергове засідання. Цього разу в центрі тема:

"Теорія глобальної справедливості як спроба

реабілітації лібералізму"

Доповідач – к.філос.н. Артем Гергун.

Місце і час:

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

20 грудня 2016 р., 11:30

м. Київ, вул. Трьохсвятительська 4, 3-й поверх,

зал засідань вченої ради (к.318)

Для обговорення пропонуються наступні питання:

• глобалізація теорії справедливості: чому Джон Ролз "зрадив" своїх послідовників?

• лібералізм як modus vivendi та modus operandi

• комунітаризм, мультикультуралізм, лібертаріанство як реакція на кризу морально-філософського обґрунтування лібералізму

В межах Семінару відбудеться презентація книги:

Гергун А.В. Глобальна справедливість: контроверза універсалізму та партикуляризму. – К.: Наукова думка, 2016.

ЗАПРОШУЄМО УСІХ ЗАЦІКАВЛЕНИХ!

Не вбивай Україну або НА ЩО ВИТРАТИТИ ОСТАННЮ "ЖИЗНЬ"

Уфф! Вал підлих викриттів, ендемія звинувачень і компрометуючих записів перейшли всі мислимі рубежі, досягли і дістали Захід. Провалюється не лише дно. Завалюється небо влади, валяться небожителі. Валиться країна.

Нам вже не достатньо апелювати до розсудливості громадян. Розсудливість кожного спрацьовує лише тоді, коли є політика, яка здатна вийти на міцний ґрунт чесності. Це непохитна воля громадянського Майдану.

У грі незмінних політичних небожителів завершуються "жизни", накопичені ними ще до Майдану, додані Майданом та нами після. Шантаж викриттями забирає у них і у нас останні "житті", викриваючи наочно незмінну сув'язь керування країною та одночасного маніпулювання нею заради власного збагачення. Заради відчуття влади і великих благ, інколи у складній суміші з нездоровим, егоїстичним, чуттям патріотизму. Аж до сліз та популістського ниття на екрані.

Який діючий політик чи політична сила здатні знайти у собі останню краплину здорового глузду та здорового патріотизму, щоб нарешті використати своє останнє "життя" задля всіх? -- Забути вірних смотрящих слуг. Припинити використовувати владу для дрібної помсти. Проводити відкриту, публічну, політику так само всередині країни, як і наззовні. Використати владу для радикального очищення всіх гілок влади. Для нормального патріотизму.

Використати своє останнє політичне "життя" для того, щоб з цілеспрямованою рішучістю перебрати чи переобрати владу, не припускаючи загального перезбудження в умовах незавершеної війни та не перериваючи реформ.

Хто герой чи герої?

Джерело: https://www.facebook.com/ye.bystrytsky/posts/647520018760862

Культура смерті або Танатос в Інституті філософії.

2 грудня в Інституті філософії відбувся науковий семінар під назвою “Cultura Thanatica: Смерть в культурі / Death in Culture”. Він об єднав людей, які досліджують усе, що торкається смерті в людській культурі - філософів, істориків, філологів, релігієзнавців і теологів, а також митців, що створюють сучасну культуру сприйняття та зображення смерті. Від нашого Інституту організаторами виступав сектор історії східної філософії (в особі Юрія Завгороднього).

Смерті було дуже багато. Цікаві доповіді охопили різні теми: від загальних питань осмислення смерті у нашій культурі, через різні форми культури смерті, до історичних форм танатичної культури (погребання, шанування померлих, зв'язку смерті і життя). Детальну програму і фото з заходу ви можете переглянути у групі заходу. За резюме могла б зійти доповідь Олександра Воронюка, доповнена різними філософськими міркуваннями. Щоб не обтяжувати читача складними цитатами і мапою ідей (наведену тут), популярно підсумую головну проблему.

Ми витіснили смерть. Ми її намагаємось забути, викинути, як щось шкідливе, темне. Ми її сховали у лікарнях, моргах, викинули її із постійної суспільної реальності.

Так було не завжди. Аж до пришестя Модерну, смерть залишалась публічною, “на миру”, культ смерті і повязаний із смертю були важливим елементом суспільної культури, виховання дітей, родинної реальності. Смерть була священним елементом культури, і з нею мали справу насамперед священики, а не лікарі.

Про ці практики “іншого” ставлення до смерті було дуже багато доповідей - від культури православної аристократії Козацької України і скіфського міфу про “смерть на Герросі”, до мексиканського дня мертвих, тибетської культури містичного перевтілення і японських божеств смерті.

Витіснення смерті, перетворення її на щось “медичне”, суто “технічне”, коли смерть зосереджується довкола технічних засобів без емоцій (у лікарнях, у моргах, у крематоріях) - обертається для нас несподіваним боком.

Коли смерть припинила бути священним ритуалом, вона стала звичайною справою. Коли вона була технізована і витіснена за межі масової свідомості - вона стала можливою у масових масштабах. Випадково, саме століття “забуття смерті” породило найстрашніші масові вбивства в історії - від Голодомору і ГУЛАГу до Голокосту і Освєнціму?

Люди втратили стародавнє філософське вміння сприймати смерть та вмирати. Розгублені, вони відчувають пекельний жах перед нею, не знають, що робити перед її обличчям - і тим самим не можуть прожити своє життя, гідно приймаючи перспективу смерті. Безсмертя, яке люди намагаються реалізувати будь-де - не може задовольнити цю діру у душі людини.

Розвивати нове мислення про смерть, подолати суспільні викривлення і стереотипи, і через це - відродити цінність життя - такі цілі і перспективи були проговорені на першому в історії зібранні танатологів України.

Організатори анонсували видання збірки статей і мають намір працювати далі, тож бажаємо їм у цьому успіхів.

Оксана Забужко: Як розколювали Україну

Популярна українська письменниця, а також співробітниця відділу історії філософії України, Оксана Забужко - про інформаційну війну проти України, російську пропаганду на Заході та майбутнє Донбасу, про захоплення українського книжкового ринку Росією та російську літературу як елемент інформаційної війни.

Широко відома не лише в Україні, а й за кордоном українська письменниця, інтелектуалка, нещодавно випустила прозову збірку актуальної публіцистики. Нова книга Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк…" – це роздуми, пророцтва, коментарі та есе про наші "буремні часи", нові форми війни на інформаційному фронті та боротьбу із байдужістю.

Публікуємо обидві частини розмови нашої колеги із Еспресо.TV.

Звернення Ініціативної Групи “Першого грудня до політиків: “Схаменіться!”

Не вбивайте Україну своїми чварами! Зумійте, нарешті, виправити помилку наших предків - поставте спільні національні інтереси вище ваших особистих амбіцій, вигод, претензій. Доки українці своїми чварами і невмінням порозумітись щодо простих речей служитимуть своїм ворогам?

________________________

Інколи корисно подивитися на себе очима наших ворогів.

Чи буде філософія віддана на відкуп малоосвіченим дурисвітам?

Чому українські сучасні філософи цілком не знають історії філософії України?

Дивно, але навіть за панування ідеології марксизму-ленінізму, підкріпленого могуттю «мислителів у цивільному», такого собі, здається, не дозволяли. А зараз (от вони, «вибрики свободи»!) деякі філософи можуть написати щось воістину несусвітнє, і на ґрунті власного невігластва вибудовувати свої конструкції. Скажімо, зазначити, що батьки-засновники Сполучених Штатів надихалися ідеями Великої Французької революції, тобто переплутати послідовність цих епохальних історичних подій, - і пішло-поїхало. Ясна річ, не туди, куди годиться, бо надто вже містичні побудови виникають на ілюзорному ґрунті. А можна заявити, що Французька революція відбулася на сто років раніше, ніж це було реально; і добре було би, коли б ішлося про просту описку – ні, знов-таки, на цій дикій хронологічній невідповідності постають якісь не менш дикі ідейні конструкти. 

Ще гірші твердження фігурують, коли деякі філософи ведуть мову про українську культуру в усіх її вимірах. Скажімо, у підручнику з філософії вони можуть виділити російську та українську філософію як особливий «слов’янський тип філософування», що немовби протистоїть Європі (виходить, що поляки, чехи, болгари та серби з хорватами, у яких були і є філософи високого рівня, це начебто і не слов’яни…). А на додачу ще й ввести до нього таку тему: «Українська класична філософія». Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Тарас Шевченко. 

Як на мене, важко уявити більшу нісенітницю, ніж об’єднання цих імен. Сковорода писав староукраїнською літературною мовою і був представником барокової традиції; Юркевич писав російською мовою і належав до генерації філософів, яка працювала «по слідах» Шеллінґа і Геґеля; Шевченко взагалі не займався філософією, і можна говорити тільки про його опосередкований (через весь масив української професійної культури) вплив на власне філософію. 

І при цьому можна ані слова не сказати про посутньо українських мислителів високого рівня, як-от Іван Франко, Олександр Потебня, Микола Шлемкевич, Євген Маланюк, Іван Лисяк-Рудницький, Олександер Кульчицький, Іван Мірчук. Для будь-якої нації напрацювань цих достойників було б досить, аби зарахувати їхню спадщину до філософської класики. Тим більше, що всі вони, хоча й по-різному, але йшли одним шляхом: дивилися на світ саме через проблему людини, досліджували її, але не абстрактну постать, про яку відомо, що у неї є дві ноги, дві руки, одна голова і ще одна важлива тілесна деталь, а людину українську, європейську, російську, імперську, колоніальну, антиколоніальну тощо. 

Я вже не кажу про Дмитра Донцова, який не тільки створив цілком оригінальну філософсько-антропологічну типологію, а практично (у суто філософському розумінні цього слова – завдяки шаленому впливові своїх текстів на молодь) сформував у 20-х-30 роках ХХ століття цілу генерацію революціонерів-націоналістів, які й створили Українську повстанську армію. Але автори такого штибу підручників не звертають увагу на українську філософію, ведучи про неї мову, їм значно миліша така собі Блаватська, яку вони зараховують до… «російської класичної філософії». Але тут уже хай стають на вуха самі росіяни, то їхня справа… А в результаті дурять українського студента. Не згірше, ніж у комуністичні часи. 

Окрім того, у 1990-і популярними були описання й осмислення філософами української культури як змістовно селянської (хоча останній термін і не вживався, проте за межі «сільської парадигми» такі розмисли не виходили). Знадобилася несамовита енергія та не зовсім академічна стилістика Оксани Забужко, щоб показати наявність і вагомість у ХІХ столітті садибної елітарної української культури (цілковито знищеної більшовиками) та поступове ствердження з початку ХІХ століття (на мою думку, ще раніше – з останньої третини ХІХ століття) міської власне української культури – вже не етнографічної, а на ґрунті національної самосвідомості, все більш і більш структурованої. 

Проте і донині деякі знані філософи не виходять за межі «селянської парадигми» та, образно кажучи, «булгаковського міфу України» (вельми поширеного завдяки художній досконалості роману «Біла гвардія» у 1960-80-ті) як чогось украй несподіваного та майже не закоріненого в міському середовищі. Хоча Василь Листовничий, у якого родина Булгакових винаймала квартиру на Андріївському узвозі, був, як тоді говорили, «щирим українцем», а одна з сестер письменника співала в хорі київської «Просвіти», - от така парадоксальна реальна, а не міфологізована історія. 

Доходить до того, що можна багато років писати про українське громадянське суспільство та методи його формування, як це робить один іменитий філософ, а водночас не мати зеленого уявлення ані про феномен звичаєвого права, ані навіть про цей термін… 

Я вже не кажу про ознаменованого громадською відзнакою – Орденом за інтелектуальну відвагу – професійного філософа, який у прямому телеефірі зверхньо розповів аудиторії, що після Сковороди в українській культурі ніхто не займався трансцендентальними проблемами, а коли автор цієї статті, також запрошений на телеефір, нагадав лише два прізвища – філософа Сергія Кримського та письменника Олеся Бердника, - то «відважний інтелектуал» заявив, що він про них… забув. І про численні розвідки, присвячені філософії Канта, де аж ніяк не можна обійти проблему трансцендентального, він теж, схоже, забув, утім, не забувши про себе, коханого, і зриваючи за свою біля-філософську діяльність оплески зачудованої гучними словесами публіки… 

Можна продовжувати і продовжувати список нісенітниць, пов’язаних чи то з пихатим невіглаством більш чи менш іменитих українських філософів, чи то зі щирим незнанням фактів, зумовленим лакунами в освіті, чи то зі світоглядними забобонами, які ґрунтуються на ретельно кимось виплеканій соціально-історичній міфології. Проте головне інше – а що ж тут можна (і треба) робити? І як поставити бар’єр різного ґатунку «метафізичним» спекуляціям знаних самозакоханих невігласів? Готових на всі випадки життя рецептів автор не має. Ба більше: думаю, їх ніхто не має, ба більше – і мати не може. Проте зрозуміло бодай те, що з одного боку, замовчувати наявність дурисвітів у філософському середовищі неприпустимо, з другого боку, без публічної активності «притомних філософів» нічого хорошого не доводиться чекати. Така активність була органічно притаманна Сергію Кримському; таку активність демонструє Мирослав Попович. А що ж професійні філософи молодших поколінь? 

Невже вони вже здалися на милість марнославних і неосвічених переможців, а разом з тим і здали їм українську молодь?

Сергій Грабовський , газета "День"

Філософія як аскеза, самоосвіта, здивування. Андрій Баумейстер про Майдан, сучасну політичну ситуацію на планеті і розвиток філософії в Україні та світі

Зараз  українське суспільство виглядає дезорієнтованим. Складна економічна й соціальна ситуація є особливо болісними з огляду ще й на брак розуміння, заради чого, власне, слід терпіти — країні, а передусім елітам, не вистачає цілісного бачення майбутнього. Чи може тут зарадити філософія?.. 
Про пошук моральних орієнтирів у наші часи, роль публічного інтелектуала в Україні та світоглядні трансформації у світі, спричинені результатами американських виборів, роль і місце філософії в Україні і світі, долю і шлях Філософа, про вік, з якого варто починати заняття філософією, терапевтичний ефект самоосвіти й шкоду самоочевидностей -
журналіст "Дня" Роман Гривінськийговорив із доктором філософських наук, доцентом філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, співробітником Інституту філософії Андрієм БАУМЕЙСТЕРОМ.
Публікуємо ціле інтерв'ю у двох частинах, із адмінською редакцією. 

Анонс! Доповідь «Складність проблеми розв’язання логіки першого порядку з двома змінними»: 9.12.

У п’ятницю 9 грудня 2016 року на відділі логіки та методології науки в Інституті філософії відбудеться 

доповідь 

Єгора Гуськова 

(аспірант Манчестерського університету) 

з логіки розв’язання на тему 

«Складність проблеми розв’язання логіки першого 

порядку з двома змінними» 

Доповідь заснована на матеріалі дисертації, поданої на захист у Манчестерському університеті, і перетинається за змістом з попередньою доповіддю, зробленою Єгором на факультеті кібернетики КНУ. Тому для розуміння можна подивитися резюме останньої. 

Початок — у 14:00 (зверніть увагу, що час змінено). 

Місце проведення: вул. Трьохсвятительська 4, поверх 3, каб. 319.

Джерело

Кілька слів про сучасну українську філософію

17 листопада в Інституті філософії НАН України вручали премії лауреатам у чотирьох номінаціях. У номінації «краща філософська монографія» (премія імені Марії Злотіної) перемогла прекрасна книга одеського філософа Сергія Секунданта «Епістемологія Лейбніца» (Одеса, «Друкарський дім», 2013). Лауреатом премії імені Сергія Кримського (за «найбільш новаторську філософську ідею») став Віктор Козловський зі своєю солідною монографією «Кантова антропологія: джерела, констеляції, моделі» (Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2015). Премію імені Віталія Табачковського за кращу опубліковану роботу молодого дослідника (до 35 років) здобув Андрій Синиця за монографію «Аналітична філософія» (Львів, 2013). Кращим видавничим проектом визнали філософський журнал Sententiae (головний редактор – Олег Хома). У конкурсі перекладів були представлені унікальні видання перекладів Декарта, Гізеля, Фоми Аквінського, Корану, сучасної літератури (в цій номінації лауреатом став Олексій Панич з перекладом книги Чарльза Тейлора «Секулярна доба»).

Сам конкурс, рівень філософських робіт, дозволяє говорити про ренесанс української філософії. Коли я говорю про ренесанс, то маю на увазі кілька обставин. По-перше, зростає інтерес до філософії серед освічених людей. Філософи стають публічними персонами, на їхні відкриті лекції та семінари приходить досить велика кількість слухачів. Українська філософія сьогодні долає обмеженість університетських стін і стає важливою частиною культурного життя нашої країни. По-друге, з'являється чимало цікавих монографій та статей хорошого європейського рівня. З цього приводу у мене навіть відбулася невелика полеміка з моїм шановним колегою Євгеном Бистрицьким (на моїй сторінці в Facebook). Він заперечив мені, що про ренесанс української філософії говорити ще рано, що ми поки переживаємо період «школярства», шкільного імітування чужих думок. Я вважаю, що його думка несправедлива. Ренесанс філософської думки не тотожний її розквіту. Відродження філософської культури – це позитивна тенденція, яку важливо помічати і необхідно підтримувати.

Вчені виходять на Майдан і запрошують всіх: 8.12., о 9.00.

Увага!

У четвер на Майдані

8 грудня

о 9.00 

Всеукраїнська акція 

профспілок щодо проблеми фінансування 

академічної науки.

Запрошуються всі!

Деталі в документі:  https://vk.com/doc36699784_439553754

Анонс: телепрограма "Мистецтво життя" про гідність науковця в Україні (9.12., 18:00)

Наш колега, доктор філософських наук, професор Назіп Віленович Хамітов, автор власної концепції метаантропології, професор багатьох університетів, психоаналітик і автор андрогін-аналізу

щотижня у п'ятницю веде свою телепередачу "Мистецтво життя" на телеканалі ЦК, куди він запрошує видатних філософів, вчених, експертів України.

Цього разу, 9 грудня, о 18.00, він буде обговорювати гідність науковця у сучасній Україні.

Експерт і гість - доктор філософських наук, професор Ольга Гомілко, також співробітниця Інституту філософії. 

Відео телепередачі викладаються на його сторінці у ФБ.

Назіп Хамітов відкритий до обговорення тем і проблем у нього на сторінці, під відео, і сам радо вступає у дискусії.

А окрім цього, він ще регулярно проводить семінарн на актуальні теми, де трапляються запальні дискусії.

Стежте за нашими анонсами!